Солдатка Ірина

У Верховній Раді запропонували скасувати свято 8 березня, натомість пропонують запровадити День української жінки 25 лютого. Та, згідно з опитуванням у «Дії», більшість українців – майже 62% від тих, хто взяв участь у ньому, хочуть залишити 8 березня вихідним. Міжна­родний жіночий день, а ширша назва – Міжнародний день боротьби за права жінок – має непросту історію заснування з мітингами, заявами і маршами та наповнювався дещо різними сенсами у різні часи й у різних країнах.

От тільки у деяких країнах це так і залишається жіночий день краси й весни. А в інших – це, зокрема, про право голосу, увагу до проблем домашнього насилля, про рівний розподіл домашніх справ, вільний вибір професії – бути вчителькою, водійкою, лікаркою чи військовою…

Ірина, про яку ми сьогодні розповімо, змінила свою професію на «не жіночу» і стала нацгвардійкою. Про особливості служби, реакцію рідних та початок повномасштабної війни військова з Кропивницького розповіла «КП».

ПОЧАТОК СЛУЖБИ У НАЦГВАРДІЇ

– У 2017 році я вдруге вийшла заміж, мій чоловік військовий. У нього постійні відрядження, постійні навчання… Були моменти, коли я казала, скільки можна, змінюй професію, – посміхається Ірина. – Але я розуміла, що це його вибір і його справа. І я також вирішила стати військовою. Чоловік моє бажання повністю підтримав. Ми служимо в різних формуваннях.

В Ірини медична, а також юридична освіти. На той час вона працювала у поліклініці МВС у Кропивницькому.

– До нас приходили і військовослужбовці з Національної гвардії України. Під час спілкування з ними я почула дуже багато позитивного про службу. Мене це зацікавило, тому я вирішила спробувати себе саме тут. Пройшла комісію, склала всі заліки і тепер я у Нац­гвардії. Службу проходжу за контрак­том, перший на 3 роки підписала восени 2018 року. Перед війною підписала другий контракт, теж на три роки, – розповідає жінка.

Ірина служить на посаді стрільця-санітара і має звання солдат.

– Володію стрілковою зброєю. Ми військові – тому постійно навчаємося, готуємося, відпрацьовуємо навич­ки. Щодо повномасштабної війни, то всі чули, що щось має бути і по-своєму готувалися, хоч і сподівалися, що її не буде, – каже нацгвардійка.

КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА, НІХТО НЕ ТІКАВ

– 24 лютого 2022 року розділило життя на «до» та «після». Я, як і тисячі моїх побратимів і посестер, прибула на місце служби за тривогою. Цей механізм у нас був ретельно відпрацьований і це дуже допомогло не розгубитися, не метушитися, а одразу ж приступити до справи, до виконання своїх службових обов’язків. Звичайно, як мама, дружина та донька, я переживала за своїх рідних. Але допомагала стійкість моїх колег і безумовна самовіддача під час бойових завдань. Ні­хто не тікав, – пригадує перші дні повномасштабної вій­ни військовослужбовиця.

Підрозділ Ірини залишався на постійному чергуванні у Кропивницькому. У цей час вдома її чекали 17-річна донька і 4-річний син.

– З початком повномасштабної війни ми довгий час додому не потрапляли. Навіть не знаю скільки, тоді не звертали увагу на календар. Чоловік тоді вже був місяці три на ротації. Діти не бачили тата, а тут ще й мами немає поруч. Але була підтримка від наших батьків, я їм дуже вдячна. Я була спокійна, що діти не одні, – розповідає співрозмовниця. – Був момент, коли дівчатам дозволили писати рапорт і можна було звільнитися, щоб бути з дітьми поряд. Тому що насправді чимало випадків, де в родині і чоловік, і жінка – військові. Але і тоді чогось зупиняло все і не їхали. Віра, мабуть, що все одно все буде добре. І, можливо, розуміння, що поки ти військова, ти можеш зробити щось більше.

Про свої обов’язки та завдання жінка говорить у загальному. Пояснює, з огляду на воєнний стан, розповісти більше не може.

– Національна гвардія – військове формування з правоохоронними функціями. Я служу в одному з найкращих підрозділів, який сьогодні виконує завдання з підтримання правового режиму під час воєнного стану. Ми стоїмо на варті закону, забезпечуємо безпеку та спокій містян, згідно зі своїми повноваженнями. У складі військових нарядів патрулюємо місто, виявляємо правопорушників, також здійснюємо профілактичні заходи на упередження подальших правопорушень. Наразі такі завдання, – розповідає нацгвардійка.

 

Крім патрулювання, Нацгвардію залучали до чергування на блокпостах.

– У перші дні, коли все почалося, моє чергування припало на ніч. Було дуже багато машин, переважно переселенці. Налякані, шоковані, але раді нас бачити. Вони бачили, що не самі, що їх тут зустрічають, що їх оберігають. Між цивільними були і військові машини. Ми перевіряли кожну, адже у ній міг сидіти хто завгодно і мати будь-яку зброю. І, дійсно, як вияви­лося у людей багато зброї, незаконної в тому числі, – ділиться військова.

ЖІНОК У ВІЙСЬКУ СТАЄ БІЛЬШЕ

– Коли укладаєш контракт, приймаєш присягу, одягаєш форму, твій гендер – не основ­на твоя відмінність. Тобто, ми передусім воїни, захисники і маємо виконувати накази із захисту Батьківщини. Кожен виконує поставлені завдання незалежно від статі, ми рівні, – каже Ірина. – Дійсно, поки що у нашому підрозділі не так багато жінок, але з кожним роком бажаючих серед дівчат стати військовими більшає. І навіть моя донька також мріє пов’язати своє життя з військовою справою. Ми її у цьому підтримуємо, вона готується, тренується.

Ірина констатує, хоч останнім часом змінилося ставлення до військових в цілому в позитивний бік, лишаються ті, хто притримується стереотипів: військова служба – не для жінок.

– Досі є такі, хто не розуміє, навіщо жінці проходити службу в армії. Просто на вулиці підходять і питають, навіщо воно вам треба? Багато хто вважає, що це не зовсім жіноча робота. Але часи змінюються, інші пріоритети, перспективи, інша зацікавленість, – зауважує жінка.

 

На її переконання, кожен має займатися тим, до чого лежить душа. Важливо, щоб було щире бажання і була мотивація.

– Нацгвардійкою бути не важко, а почесно. На будь-якій роботі чи службі, якщо ти самовіддано і ретельно виконуєш свою справу, буває тяжко. І хліборобу, і вчителю, і лікарю, особливо під час війни. І, звичайно, військовослужбовцям. Але мотивація продовжувати робити ще краще – от що найголовніше. Люблю свою службу, захоплююсь людьми, які поруч! У нас дуже високопрофесійні хлопці і дівчата, які люблять своє місто і свою країну, всі освічені, мають прекрасні родини. Це нове сильне покоління українців. Пишаюсь ними. Тому я беру приклад, – говорить Ірина.

ЗАРАЗ – ПРАЦЮВАТИ НА ПЕРЕМОГУ, ПОТІМ – БЕРЕГТИ, ЩО МАЄМО

– Ніхто 100% не може сказати, коли саме закінчиться війна. Нашу країну треба захищати, ми її любимо. Мені здається, що ті, хто зараз тут, нікуди вже і не поїдуть. Адже вже скільки пережили. В армії життя кипить. Зараз дуже багато напрямків і дуже багато цікавого у війську – і оператори дронів, і фахівці в логістиці, і бійці… Усі потрібні. Є ті, хто ремонтує машини, хто шиє, хто перекладає розмови. Адже йде співпраця з іноземними партнерами. Це все також військові і вони також потрібні. Бо сила в єднанні, разом утворюється єдине ціле, – говорить Ірина.

Вона зазначає, що доєднатися до лав Нацгвардії може кожен бажаючий. Якщо людина відповідатиме критеріям, її візьмуть на службу.

– Людина має бути старше 18 років, не мати проблем із законом та здоров’ям, бути фізично загартованою, патріотом своєї Батьківщини. До речі, зараз також йде набір добровольців до «Гвардії наступу». До її складу також входять бригади Нацгвардії. Детальну інформацію можна дізна­тися на сайті «Гвардії наступу» або у ЦНАПі Кропивницького, – продовжує Ірина.

Жінка переконана, військова справа не втратить своєї важливості і після перемоги.

– Мені здається, буде актуально. Тому що після усього пережитого, ми маємо берегти і підтримувати країну у такому стані, щоб ніколи більше війна не поверну­лася. Я буду продовжувати служити і розвиватися. Будемо продовжувати працювати на перемогу, а потім – цінувати і берегти, що маємо, – говорить жінка.

ПОЗБУТИСЯ РАДЯНСЬКОГО

– Щодо свят, чесно, я за те, щоб відійти від святкувань тих дат і у тому форматі, які нав’язані Радянським Союзом, Росією. Ми – окрема держава, яка розвивається. Ми будемо засновувати свої дати, свої свята і свої способи відзначення дат. Так, я жінка, мама, дружина. І при цьому я вільно стала військовою. Мій чоловік мене у цьому підтримав. Моя донька також хоче бути військовою. Звичайно, приємно, коли приділяють увагу, дарують квіти. Особ­ливо приємно, що це не обмежується єдиним днем 8 березня. Мої права не утискають. Дякую колегам-чоловікам, які торік, попри війну, привітали нас. Так багато тюльпанів, мабуть, ще не було у мене. Але найголовніше, що наступного дня і в інші дні – нормальне ставлення і відносини лишаються рівними і немає утиску, образ. А ще торік 8 березня ми робили емоційні і незабутні фото – довкола шини, мішки з піском і ми з квітами, як символ непереможності і культури України, – зазначила Ірина.

текст: Наталка Маринець
фото: Людмила Попудіна, надані співрозмовницею, скрін результатів опитування в «Дії»