Сім кіл пекла: Понад рік дружини двох полонених АТОвців борються за повернення своїх чоловіків додому
Пішов уже другий рік як кіровоградські спецпризначенці Сергій Глондар та Олександр Коріньков перебувають у полоні в російських бойовиків. Вони супроводжували колону наших військових, що виходила з Дебальцівського котла ще 16 лютого 2015 року. Тоді її розстріляли, броньовану техніку спалили, а багатьох українців взяли в полон, у тому числі Сергія й Олександра. По сьогоднішній день чоловіки перебувають у лапах бойовиків, а їхні дружини Катерина та Юлія оббивають пороги чиновницьких кабінетів, аби визволити коханих. Втім, минув рік, а все безрезультатно. Представники влади футболять жінок від однієї інстанції до іншої. А ті вперто не здаються і вірять, що попри все визволять рідних людей. Наші чоловіки потрапили в полон 16 лютого 2015 року. Матері Сергія подзвонили так звані козаки війська донського і сказали, що її син у полоні в «ДНР». Майже місяць після цього він не виходив на зв'язок. Подзвонив мені в березні, – розповідає дружина Сергія Глондара – Катерина.
– Мені увечері зателефонував Сашко… Розмова була коротка, кілька секунд. Спитав, чи я його впізнала, сказав щоб я не переживала, що він живий, але в полоні, – ділиться своєю бідою Юлія – дружина Олександра Корінькова.
З того моменту розпочалася тривала боротьба. На мирній території. Із посадовцями.
Жінки розповідають, зверталися усюди, куди тільки могли, але їх просто «футболять» від однієї інстанції до іншої, ганяють по колу.
– Ми неодноразово їздили в Київ, вже й на пальцях не перерахуєш скільки. Але там можуть лише гарно розказати, як вони працюють. Востаннє коли ми там були, вже перекривали дорогу. Тоді приїжджали й родичі інших військовополонених, а також решти безвісти зниклих. Проте влада нічого не робить, лише розказують і втішають, – констатує Катерина.
– Ми зверталися скрізь! Але нікому до нас немає діла, всюди одні відписки! Президент немає часу на нас, а на наших хлопців тим більше. У нього немає п’ятнадцяти хвилин, щоб приділити увагу дружинам, сестрам, матерям, – обурюється Юлія.
– Всі оці листивідписки однакові. Єдине, що змінюється – це прізвища і дати. Вдома вже цілий стос таких відповідей! – додає Катерина. – Ми вже багато разів намагалися записатися до Президента на прийом, нас просто ігнорують. Ми звертаємося в Службу безпеки, там передають наш запит Президенту. Потім приходять листи, коли можна записатися до нього на прийом. Приїжджали записуватися, нас знову відправляють у СБУ, їдьте туди – там вам усе скажуть. Також направляли нас до консультантів, а вони нам у відповідь – «ми не компетентні у цьому питанні». Так дайте ж нам тих, хто компетентний! В Адміністрації Президента нам відповідали, що він зайнятий і в нього немає часу.
– Розумієте, виходить замкнене коло. Як мишка бігає, так і ми. Одне й те саме, – продовжує Юлія. – Ми неодноразово зустрічалися і з Іриною Геращенко, і з Юрієм Качановим – «Ми працюємо. Ось дивіться, ми працюємо» – і все. Але від тої «роботи» немає результатів, хлопці як були в полоні, так і досі там. Все зависло в повітрі. Вони чекають лише великого обміну 25 на 50, поки інші варіанти навіть не обговорюються. Порожні обіцянки – «ви вже більше чекали – почекайте ще трошки». А це «трошки» триває 450 днів! – наголошує дружина Сергія Глондаря – Катя.
Дружин полонених запевняють, що їхні чоловіки перші в списку на звільнення з полону. Але, як вони з’ясували, насправді Сергій та Олександр майже останні в черзі.
– Наші чоловіки там як сиділи, так і сидять. Всі 450 днів, п’ятнадцятий місяць! Ну що тут можна сказати?.. У них немає якоїсь системи, як і кого вони звільняють. Вони можуть звільнити тих, хто місяць, хто два в полоні. Яка ця черга звільнення? Я не можу зрозуміти її. Нам говорять, що вони в десятці, але ця десятка якась безмірна.
– Так, вони нам кажуть – наші хлопці перші в списку, червоним підкреслені, кружечком обведені… А коли ми побачили список, то виявилися вони майже в самому кінці! І звичайно ж не обведені червоним... До них навіть мова не доходила. Вони так розповідають, аби тільки нас утішити, – каже Катерина.
– Але ж нам від тих утішань ні холодно, ні спекотно, – додає Юлія, – наші хлопці там просто гниють. Вони там, як раби – з ранку до самого вечора. Буває розвантажують продукти – це легка робота, а бувало розвантажували й трупи, збирали залишки тіл… Вони ж теж там могли підірватися, не дай Бог! Це у нас тут вихідні, ні свята… У наших хлопців немає свят, немає вихідних!
Катерину та Юлію обурює ставлення влади до проблеми визволення полонених. Коли було потрібно – чоловіки пішли захищати державу, а коли їм самим знадобиться допомога – держава загалом і Президент зокрема ігнорують їх.
– А днями нам сказали, що полонених перевезли. Знову в інше місце. Це вже втретє за весь час. А куди їх перевозять – не відомо і для чого – теж не ясно. Куди їх наступного разу можуть перевезти, просто страшно подумати, – бідкається Катерина. – А хлопці ж чекають!
– Чекають! – продовжує Юлія. – Сподіваються і вірять, що все таки про них згадають. Виходить так: наші хлопці свій обов’язок виконали і більше державі не потрібні. Я не вірю, що за цей час у влади не було жодної можливості їх визволити. Бажання і можливість – зовсім різні речі. От у нас є бажання, але немає можливості! У них є можливості, але немає бажання…
– Увесь час, що чоловіки в полоні, – дуже важко. Мене тримають лише діти, – крізь сльози зізнається Катерина. – Нашій молодшій донечці сім місяців. Сергій її ще ні разу не бачив. І вона його не знає. Я дізналася, що вагітна у той самий день, коли він потрапив у полон. А чоловік місяці два не знав, щоу нас буде ще одна донька. Коли він уже вийшов на зв’язок, я тоді тільки йому сказала. Старшу бачив останній раз перед від’їздом у 2015 році, зараз їй майже три троки. Важко пояснити маленькій дитині, де тато. Вона його пам’ятає, знає. Кажу, що тато на роботі.
– Були моменти, коли розумієш, що звикаєш, до того, що він там, у полоні. І від цього страшно ставало... Хочеться повноцінну сім’ю, – зізнається Юлія. – У нас ще медовий місяць, який затягнувся майже на півтора року… Ми всі сподіваємося, що їх отот відпустять, отот... і немає…
Аби дізнатися бодай щось про своїх чоловіків, жінки відстежують новини, шукають фото та відео, на яких можна було б побачити рідних. Адже Сергій та Олександр рідко виходять на зв’язок. А якщо телефонують, то розмови короткі.
– Ми підтримуємо зв’язок із тими, кого вже відпустили. Завдяки цим хлопцям можемо хоч щось дізнатися про чоловіків… Я, наприклад, знаю, що у Сергія контузія була. Матері про це нічого не відомо…
Наша з ним телефонна розмова суха і коротка. Інакше не можна. «Що там у тебе?» – питає чоловік, відповідаю, що ви нормально. А що я йому скажу? Питає, як діти? Такі елементарні побутові запитання. Лише запитання. Про себе майже нічого не кажуть, – ділиться Катерина.
От я знаю вже, що у Сергія контузія була. Хлопці, які виходили, розповідали і відео є. Але відео страшно навіть матері показати. Вона, наприклад, не знає про його теперішній стан, вона бачила його у більшменш нормальному вигляді. Про інше не знає, бо я боюся їй розповідати. У Сергія голова в двох місцях розбита. Одну рану зашили по живому, без знеболення, іншу навіть не зашивали, розповідає дружина полоненого.
– Мій чоловік теж має осколкові поранення. Наскільки мені відомо, у нього весь час головні болі. А що там ще – ми не знаємо. Їх же на медогляд не водять. І вони про себе нічого не розказують, – додає Юлія.
Втім, як би не було важко, як би не вибивала з колії байдужість посадовців, як би не боліло серце, обидві жінки поклялися собі, що не здадуться і докладуть усіх зусиль, аби визволити своїх чоловіків.
– Так, ми ще неодноразово оббиватимемо пороги, мітингуватимемо в Києві… Але ми не здамося! Адже, якщо ми просто сидітимемо й мовчатимемо, про них просто забудуть, – кажуть Катерина і Юлія.
