Слов’янськ. SOS

«КП» разом із волонтерами з команди Ларіна доставляла гуманітарну допомогу дітям у зону АТО. Ця поїздка була не з простих. Насамперед потрібно було заспокоїти рідних, які, надивившись новин по телевізору і начитавшись маси інформації в інтернеті, не хотіли відпускати на схід. Але аргумент, що веземо гуманітарну допомогу людям, які сам на сам залишились із проблемами і які потребують підтримки, таки переконав. Машину завантажили під зав’язку – близько двох тонн. Небайдужі кіровоградці принесли дитяче харчування, підгузки, згущене молоко, печиво, какао, цукор, мило, серветки та чимало іншого, тобто те, що допоможе сім’ям Слов’янська бодай якось пережити нелегкі часи. Діти передали м’які іграшки. За всі ці дарунки адресати ледь не цілували руки. Але про це згодом.

Кіровоград-Слов’янськ
Майже восьмигодинний шлях до Слов’янська пролягав через Знам’янку, Олександрію, Кременчук, Полтаву, Харків, Чугуєв та Ізюм.

Прикро вразили теперішні дороги в нашій області. Якщо ще зовсім недавно ми могли пишатися якістю асфальтного покриття, то нині це далеко не так – ями на ямах ямами поганяють. У вантажівці це відчувалося особливо гостро.

Приємні враження залишилися від Кременчука. Місто охайне, чисте і зелене. Принаймні, так здалося на перший вранішній погляд. На відміну від наших міст, там дороги помітно кращі.

Траса від Полтави до Харкова нагадувала автобан «Київ-Одеса». Гладка, швидка, без вибоїн. Одним словом, водій радів.

До речі, везти гуманітарний вантаж із Кіровограда у Донецьку область погодилися лише одиниці. Як тільки підприємства чи приватні власники вантажних автівок чули, що треба їхати на схід, одразу відмовлялися. Тож водіїв, що ризикнули вирушити, хоч і з гуманітарною місією, на Слов’янськ, цілком заслужено можна назвати героями.

Перший блокпост був за 60 кілометрів від Полтави. Усі учасники руху призупинялися і чекали реакції військових. Останні або перевіряли документи і оглядали автомобілі, або, перекинувшись кількома словами з водієм і пасажирами, дозволяли рухатися далі.

Наступні блокпости були уже на виїзді з Харкова. Процедура проїзду аналогічна: зупинка, перевірка документів, побажання «Щасливої дороги!».

За трохи більше як 80 кілометрів від Чугуєва – місто з солодкою назвою Ізюм. Таким воно, можливо, колись і було, але воєнні дії в один момент знівелювали таку асоціацію. Упродовж АТО там дислокувалися наші вояки, там влаштовували свої штаби журналісти… Власне, присутність в Ізюмі значної кількості українських військових вперше вказувала на той факт, що війна зовсім поряд.

На виїзді з Ізюма нашу машину зустрічали хлопці з Запоріжжя. Вони, як і Кіровоград, у рамках акції «Діти неоголошеної війни», ініційованої Партією розвитку України, везли гуманітарну допомогу у Слов’янськ. Згодом під’їхала вантажівка із Житомира – теж із гуманітаркою.

До самого Слов’янська супроводжували нас народний депутат Юрій Павленко і депутат Кіровоградської облради Олександр Шаталов. Обоє не вперше їхали у зону АТО, аби допомогти людям.

За Ізюмом контроль на трасі став значно жорсткішим. Блокпости кожні десять кілометрів. Повз проїжджають колони з військовою технікою. Враження гнітюче. Водночас з’являється відчуття, що це якась паралельна реальність – ніби усе відбувається не в Україні. Мурашки бігали по шкірі.

Тим часом за вікном проскакували село за селом. Здавалося, вони живуть звичним життям. Хтось із жителів навіть торгував на трасі городиною, молоком та медом.

На блокпосту у селі Довгеньке наш автомобіль зупинили. Попри те, що ми були у супроводі народного депутата і мали табличку «Гуманітарний вантаж», український військовий вирішив пересвідчитися у наших добрих намірах. Вдалося перекинутися кількома словами. З’ясувалося, вояка – земляк, із Ульяновського району.

Чоловік із «калашем» у руках – добряче засмаглий і помітно втомлений. Питаємо, чи можемо чимось допомогти, може щось хоче переказати рідним. Він відмовляється.

Дорогою знову проїжджає військова техніка. Повезли і розбитий танк. Повз мелькнув легковик «Тойота». На лобовому склі величезними літерами напис «Діти».

В’їжджаємо у Слов’янський район. Природа там гарна, багато озер, поля із соняшниками – усе надто схоже із Кіровоградщиною.

Попереду перехрестя. З усіх чотирьох сторін знову блокпости. Згодом нам пояснили, що це основні на під’їзді до самого Слов’янська. Саме ці блокпости сповнені трагедій. Саме там полягло чимало українських військових.

Дорогою до міста – селище із так званими «мажорними» будинками. Деякі стоять недоторкані, інші добряче пошкоджені, з вибитими вік­нами. Буквально за десять хвилин і сам Слов’янськ.

У місті їжі немає!
Візуально Слов’янськ схожий із нашим Світловодськом. Щоправда, населення там у рази більше. До війни. Нині із майже 120 тисяч залишилося десь 50, кажуть місцеві. Коли повернеться основна маса – не відомо. Хоча цей процес уже розпочався. Самі жителі розповідають, що люди їдуть додому з настроєм відбудувати місто.

Середмістя Слов’янська практично не постраждало. Якби вікна у багатоповерхівках не були заклеєні скотчем хрест-навхрест, якби не обірвані проводи і якби не залишки блокпостів по місту, ніхто б і не сказав, що ще зовсім недавно там велися запеклі бої.

У центрі тиша. Причому така, що швидше напружує, аніж заспокоює. Крамниці закриті, людей на вулицях – одиниці. Багато бездомних тварин – наляканих і голодних.

Під’їжджаємо на площу. Не встигли вантажівки припаркуватися, як за ними тут же виросли черги. Величезні черги.

– А що ви привезли? – запитують зморені спекою городяни.

Пояснюємо, що наш гуманітарний вантаж призначений дітям. Розчарування в той момент в очах людей неможливо передати. Це і розпач, і біль, і тривога.

Згодом нам розповіли, що місцеві щодня – зранку до вечора – чергують на площі в очікуванні бодай якоїсь гуманітарної допомоги.

– Магазини у місті всі зачинені. Їжі немає, – говорить чоловік, якому на вигляд років 40.

– Люди хоч трохи оговталися від пережитого? – запитуємо.

– Та яке там оговталися. Слов’янськ же найбільше постраждав. Грошей немає у людей, базар, магазини – все стоїть, – каже він. – Тут в основному старики сидять і чекають. Черга. Всі по запису. Ви подивіться, скільки собак бігає містом. Повиганяли люди, коли тікали. Вів­чарки… Різні. Хороші собаки.
– Леніна у вас не зняли… – зауважуємо.

– Та до чого тут Ленін?! Нехай собі стоїть! Пам’ятники тут ні до чого, – наголошує.

– Люди хоч задоволені, що місто звільнили? – цікавимося.

– Як вам сказати: середина наполовину. Ситуація неоднозначна. Хтось задоволений, а хтось ні. Ви ж нічого толком не знаєте, що тут було. Не все ж передавали… – говорить співрозмовник. – Ви місто бачили? Нас добряче обстріляли. Найбільше постраждали Артема та Семенівка – там люди без будинків позалишалися. Кажуть, що це сепаратисти. Це неправда. Це українська армія.

– А чого вони там стріляли? – уточнюємо.

– Там блокпост був у бойовиків. Наша армія їх обстрілювала і не могла вибити звідти. Їх вибивали до останнього моменту. Там будинок є, який вистояв у Другу світову. А цю війну не витримав – розбили з Карачуна. У мирний час там була дитяча кімната – гарна, діти там гралися. Сьогодні цей будинок не відбудувати, – розповідає чоловік.

Пункт призначення
Пункт розподілу гуманітарної допомоги облаштували у приміщенні реабілітаційного центру для дітей-інвалідів «Довіра». Він знаходиться за кілька кварталів від площі. Жінка-волонтер розповіла, що попереднього дня з дев’ятої до опів на першу обслужили понад дві сотні людей. Туди вони приходять із паспортами. Видача гуманітарної допомоги відбувається у порядку черги. Хаосу немає.

Усі три машини розвантажили майже за годину. Ця жінка скромно попросила допомогти з підгузками для дорослих.

– Моя донька-підліток від пережитого стресу тепер дуже потребує підгузок, – крізь сльози розповідає інша волонтерка і додає, що в місті є чимало лежачих, за ними теж потрібен догляд.

– Передайте нашу безмежну вдячність усім, хто нас підтримує, – просять насамкінець волонтери.

Дякуємо Кіровограду
Того дня ми запланували зустріч із директором Слов’янської школи №21. Вона – одна із тих, що найбільше постраждали, бо знаходиться на околиці. Домовилися зустрітися на площі. Поки чекали – до вантажівки підходили люди, бо бачили на автомобілі табличку, що то гуманітарний вантаж.

– А ви випадково ліки не привезли? – запитує літня жінка.

Знову пояснюємо, що «гуманітарка» призначається дітям. Водночас запитуємо, які саме ліки потрібні, бо з Кіровограда ще їхатимуть машини. Кажуть, що є гостра потреба в препаратах для діабетиків, а також в інгаляторах для астматиків.

– Мій чоловік задихається, ліків немає, – скаржиться жителька Слов’янська.

Поки чекали на директора школи підійшли ще з десятеро городян. Попри те, що самі потребують продуктів та іншого, як чули, що вантаж призначений дітям, щиро дякували.

– Ви такі молодці! Спасибі вам величезне! Спасибі усім, хто нам допомагає, дякуємо за допомогу нашим дітям! Передавайте привіт Кіровограду від Слов’янська…

Чуючи таке, ледь стримували сльози – і вони, і ми.

Літні люди розповіли, що на час окупації з міста не виїздили. Були тут і бачили, як на їхніх очах руйнувався Слов’янськ, як руйнувалися надії і мрії.

– Ще постраждали села довкола Слов’янська. Тамтешні жителі втратили все, – розповідають вони.

Оплот сепаратистів
Директора Слов’янської школи №21 звати Сергій Віленович. Його учням не пощастило – бойовики так і не дали їм завершити навчальний рік. Частина з них обрала школу, як базу. Там вони жили, звідти вони стріляли, вони ж її і розтрощили. Власне, з ремонтом цієї школи погодився допомогти Кіровоградський обласний осередок Партії розвитку України.

Директор проводить екскурсію зруйнованими класами. Вцілілих шибок у школі немає – наслідок розриву мін. У кабінетах лежать матраци, скрізь валяються чоловічі шкарпетки: на підлозі, на стільцях, на шафах і навіть на столі, поряд із ложками і банкою з недопалками. Кабінетний запах – передати не можливо. Сморід неймовірний.

В одному з класів на дошці – напис: «Русские идут! Русь Святая храни веру православную!».

Сергій Віленович показує спортзал – він теж, ніби після бомбардування. Просить посприяти з його ремонтом.

Виходимо на шкільне подвір’я. Там лежать шматки покрівлі школи. Кілька снарядів влучили у дах. Поряд – зруйнована міні-котельня.

– Ми її лише торік встановили, – констатує директор школи.

Позаду навчального закладу окопи разом із бліндажами, ями від вибухів.

– Дірка була добряча. Сьогодні люди знесли в неї сміття, тому не дуже добре видно її розміри, – розповідає співрозмовник, показуючи на дупло в землі, діаметром із метр.

Страшний Слов’янськ
Мікрорайон, що найбільше постраждав – неподалік школи. Сергій Віленович розповідає, що дороги навколо заміновані.

– Бачите, каністра на дорозі стоїть. Це не паливо просять – це означає, що під нею міна. А он там шина, а там гілки дерева – це люди позначили потенційну небезпеку, – пояснює директор школи.

Виїжджаємо на перехрестя. Побачене вражає – по периметру вщент зруйновані будівлі. Зупиняємось, аби сфотографувати. Тут же підходить чоловік – він власник одного зі зруйнованих будинків. Що розміщувалося в ньому до війни – не зрозуміло.

– Сергій Віленович, а ви не знаєте, куди звернутися за відшкодуванням? Це все, що у мене було, – говорить він, показуючи на руїну.

Директор школи відповідає, що варто звернутися до міськради, а там підкажуть, у який саме кабінет зайти, аби уточнити інформацію.

Сергій Віленович провів нас до середмістя Слов’янська. Подякував за увагу до його проблеми і побажав щасливої дороги. А ще зізнався, що вірить у відродження міста. Єдине, каже, не уявляє, коли це відбудеться.

Остання надія
Виїжджаючи зі Слов’янська, ми мовчали. Побачене і почуте настільки вразило кожного, що будь-які слова були недоречними. Аби осмислити усе, потрібен час. Хоча навряд чи він колись настане…

Слов’янськ сьогодні потребує допомоги. І це факт. Там гуманітарна катастрофа. Самотужки подолати її місто не зможе.

Нині небайдужі кіровоградці продовжують приносити продукти, засоби гігієни та інше для нового гуманітарного траншу. На сьогоднішній день в зону АТО вдалося відправити дві вантажівки. Сьогодні виїхала третя. Посильну участь у формуванні гуманітарного вантажу взяли «Червона зірка» і «Гідросила».

Допомогу приймають за адресою у Кіровограді: вулиця Чміленка,72 (колишня Дзержинського). Уточнити потреби сімей у зоні АТО можна за телефоном «гарячої лінії»:

0-800-212-212.