Ми чекали на маму понад усе на світі! Благаю, допоможіть нам до неї повернутися!

«Мамочко, мамочко!» – ще з коридору починає кричати п’ятирічна Сашуня. На порозі дитбудинку вона побачила мамині черевики і відразу побігла до своєї кімнати. «Мамочко, а ти забереш нас назавжди?» – кинулася Сашуня в обійми матері. Проте та не може пояснити доньці, чому не забирає її додому. А ще – 16-річну сестричку Аліну і 14-річного братика Микиту, котрих не бачила три роки, поки сиділа у в’язниці. Багатодітна мати каже, їй не віддають дітей і погрожують позбавити батьківських прав. Зі сльозами благає допомогти і вона, і діти, які чекають на возз’єднання родини понад усе на світі...
Ця історія вражає. І не лише своїми подіями, а й байдужістю чиновників, які замість того, щоб допомогти налагодити життя дружній, але розлученій обставинами родині, створюють перепони.
«КП» рідко звертається до посадовців за допомогою, але сьогодні це саме той випадок, коли вкрай потрібна реакція.
Кожне слово у цій статті пронизане любов’ю дітей до мами, невимовним болем жінки і неосяжним співчуттям усіх, хто її прочитає. І не доведи Господи пережити комусь щось подібне!

Він казав мені: «Тебе не посадять, ти багатодітна мати»
Кіровоградці Віті Афанасьєвій – 44 роки. Вона мати шістьох дітей. Троє з них уже дорослі, ще троє – живуть у дитячому будинку сімейного типу «Наш дім», що по вулиці Героїв Сталінграда у Кіровограді. Доньки та син знаходяться там три роки –  з тих пір, як їхня мама потрапила до в’язниці. Свою історію жінка розпочинає розповідати з розлучення з чоловіком, з яким прожила більше десяти років.

– Він працювати не хотів, пиячив. Я брала маленьких дітей і ходила до керівництва підприємства, падала навколішки і просила за чоловіка. Бо він фактично був єдиним годувальником у сім’ї. Але за якийсь час чоловік знову брався за своє. А дітей треба було годувати за щось. Я не витримувала цього. Мені довелося з ним розлучитися. Я працювала на будівництвах і на ремонтах. Жилося нелегко. Допомоги мені ніде не надавали, всім було байдуже до багатодітної сім’ї. Тоді у мене було п’ятеро дітей. Ніхто не хотів допомагати навіть із влаштуванням на роботу старших синів та доньки. І тут доля звела мене з чоловіком. Якби не він, я б і не знала, що таке наркотики взагалі, – розповідає Віта.

Новий знайомий почав навіду­ватися в гості, робити подарунки і приносити пакети з продуктами. Каже, для неї, як для жінки, яка ледь не голодувала разом із дітьми, цей чоловік був неначе принцом на білому коні. Згодом Віта офіційно стала його дружиною.

– Він почав розповідати, що можна заробляти непогані гроші на виготовленні і реалізації наркотиків. Говорив, що так я зможу заробляти на утримання дітей. Він запевняв мене: «Тебе не посадять, ти багатодітна мати. А я не можу цим займатися, бо вже був судимий», – згадує Віта, як піддалася впливу чоловіка.

Однак через деякий час, як жінка ступила на шлях виробництва і розповсюдження наркотиків, її заарештували. Це сталося у 2006-му. Рік і місяць Віта сиділа в СІЗО. Суд призначив умовне покарання і її відпустили. Вийшовши на волю, жінка дізналася, що чоловік шахрайським шляхом продав її власний двоповерховий будинок, який вона незадовго до арешту купила в Олександрії. Дітей же покинув напризволяще, залишивши під наглядом абсолютно сторонніх людей.

– Набрехавши, що я хвора на рак і перебуваю у столичній лікарні, мій чоловік продав будинок. Після афери він кинув дітей на зовсім чужих людей. Коли мене відпустили, я застала їх голими і голодними. Ми з ними залишилися без житла, без грошей, без нічого, – згадує Віта.

Старші діти жили у підвалах
Тоді жінка, забравши всіх своїх дітей, повернулася у Кіровоград і почала винаймати квартиру. Цей період життя Віта називає одним із найважчих. Каже, абсолютно все треба було починати з нуля.

– Потрібно було відновлювати господарство, а 1200 гривень йшли тільки на оренду житла, плюс витрати на комунальні послуги. П’ятьох дітей треба було годувати і одягати. Усе заново. Півтора року ми тягнулися, тяжко працювали. Було дуже важко, і… я зірвалася. Знову почала продавати наркотики, – продовжує розповідь Віта.

– Діти нічого не бачили, я готувала наркотики не вдома. Сама ж ніколи у житті не вживала. Їхала з дому, робила і продавала. Знову ж таки, це все відбувалося під прикриттям міліції. Їм платила. Вони самі наркотики розповсюджують, вони самі привозять торгувати, адже хтось повинен це робити. А потім, коли людина стає непотрібною, її закривають. Їм же треба показники. Так сталося і зі мною. Другу справу проти мене взагалі сфабрикували. Я не заперечую, що продавала наркотики. Але ж усе виставили так, наче я входила у злочинне угрупування. Спочатку мені присудили вісім років ув’язнення. А коли почала розповідати і писати про те, про що мені наказували мовчати, справу переглянули. За недостатністю доказів термін скоротили вдвічі, – розповідає Віта.

Згадує, коли її вдруге арештували, діти ще місяць залишалися в орендованій квартирі, поки молодших не забрали до притулку. Двоє старших синів і донька, які на той момент були вже повнолітніми, просто опинилися на вулиці.

– Старші жили у підвалах. Вони підзаробляли на будівництвах, коли траплялася така нагода, але ніколи не крали. У них одні штанці, одна курточка, одна пара взуття. Це все, що у них є. Вони залишилися без житла, без меблів, речей, будь-яких грошей, без нічого. Усе наше майно, що було на орендованій квартирі, ми попросили нашу сусідку деякий час потримати у себе. Але та потім нічого повертати не захотіла, і вже нічого нікому не доведеш, – говорить Віта.

З тюрми я добиралася до дітей попутками
Із присуджених чотирьох років ув’язнення, жінка відсиділа три. Торік у грудні умовно-достроково її звільнили з Уманської жіночої виправної колонії. Як тільки вийшла на волю, Віта відразу подалася до дітей.

– Коли мене відпустили, я добиралася до Кіровограда попутками. Грошей не було взагалі. У колонії я не працювала, лежала через високий тиск. Перше, що я зробила, приїхала до дітей. У дитбудинку мені сказали – принесіть довідку, що ви не хвора на туберкульоз, і зможете вільно відвідувати дітей. Я надала таку довідку. Однак потім мені кажуть –давайте дозвіл з опікунської ради і тоді зможете бачитися з дітьми, – розповідає Віта.

– Я пішла в опікунську раду і мені написали перелік документів, які я маю зібрати, щоб відвідувати дітей: копія паспорта, медкомісія, довідка з місця проживання, акт обстеження житлово-побутових умов, довідка про доходи. Це повинна принести мати, не позбавлена батьківських прав! Ще мене змусили написати заяву, якщо я протягом двох місяців усе це не надам опікунській раді, то позиватимуться до суду, щоб позбавити мене батьківських прав, оскільки я «ухиляюся від виконання батьківських обов’язків». Але як же я ухиляюся, якщо мені просто не дають їх виконувати?! – обурюється багатодітна мати. – Скажіть, будь ласка, як людина, яка тільки вийшла з місць позбавлення волі, котра не має в даний момент ані житла, ані роботи, може надати такі довідки? На це мені відповідають: зверніться у 18-й кабінет, вам нададуть допомогу. Звернулася. Для того, щоб отримати 200 гривень допомоги, мені потрібно зібрати аналогічну кількість документів і невідомо, коли я отримаю ті копійки. Сказали, скоріш за все, у березні, а то і в квітні.

Мені погрожують назавжди забрати дітей, моїх дітей!
Віта у відчаї, адже, каже, відведені опікунською радою два місяці для збирання довідок, спливають вже за тиждень – 9 лютого. Надати документи до цього терміну жінка не встигає, адже фактично місяць витратила лише на отримання медичних довідок. Їхню видачу затягнуло обстеження.

– У цей термін я би не вклалася у будь-якому разі, оскільки в мене більше місяця пішло на отримання медичних довідок. Під час обстеження лікарі виявили у мене в легенях невелику пухлину. На щастя, з’ясувалося, що вона доброякісна, і моєму життю нічого не загрожує. Але ж на всі дослідження довелося витратити багато часу. Бігаючи по лікарнях, я не могла влаштуватися на роботу, а отже і отримати довідку про доходи. Я у розпачі. Не знаю, куди вже мені звертатися і до кого. Я боюся, що дітей у мене заберуть, – із відчаєм ділиться Віта.

Жінка каже, з того часу, як вий­шла із в’язниці і приїхала до дітей, їй увесь час чинять перепони. Вона була вимушена звернутися до юриста, який погодився допомагати безкоштовно. Наразі підготував звернення до міської влади. Проте, чи відреагують на нього чиновники, Віта не впевнена.

– Спочатку не дозволяло бачитися з дітьми керівництво дитбудинку. У той час, як інших дітей віддають на вихідні тіткам і дядькам, рідній матері, не позбавленій батьківських прав(!), дітей не дають. Але, коли я заявила, що не відступлю, і сказала, що в мене є адвокат, ставлення дещо змінилося, – каже Віта.

Жінка говорить, найбільше за все зараз боїться, що їй не повернуть дітей і позбавлять батьківських прав. Запевняє, як в опікунській раді, так і з боку керівництва дитбудинку відчуває до себе упереджене ставлення. До кого звертатися за допомогою – не знає. Говорить, ані родичів, ані друзів у неї немає. Вся надія на публікацію в «КП», на яку відреагують і допоможуть.

– Де справедливість? Чому, коли мати хоче повернути своїх законних дітей і вони більше за все хочуть до матері, їм чинять перешкоди? Чому ніхто не простягає руку допомоги, а, навпаки, мучить бюрократизмом? Чому мене відштовхують? Через те, що я пішла на злочин, щоб прогодувати дітей? Я не кажу, що я кришталево чиста, не виправдовую себе. Але ж я вже понесла покарання. В колонії я пек­ло пережила. Мене покарала держава, покарало життя і я сама себе покарала, – з болем говорить Віта.

– У мене є інформація, що на мою Сашуню готуються документи на вивіз за кордон. Я не знаю, наскільки це правда і чому вірити. Я боюся. Навіщо мене змушують збирати стільки довідок і погрожують позбавленням батьківських прав, якщо діти – мої? Вони – мої!

Нас умовляли піти в інші сім’ї, до істерики доводили, але ми чекали на маму
«Допоможіть нам повернутися до нашої мами! Дуже прошу, допоможіть!» – чи не кожну хвилину розмови повторювала і повторювала 16-річна донька Віти Аліна. Дівчинка разом зі своїм 14-річним братиком Микитою та 5-річною сестричкою Сашунею чекала на маму довгих три роки, протягом яких жодного разу не бачилися. Зв’язок підтримували листами. Аліна дістає зі скриньки цілу пачку і починає розповідати, як чекали маму понад усе на світі.

– Ми довго чекали на нашу маму. Нас хотіли влаштувати у сім’ї, але ми відмовлялися – мама є мама. Нас умовляли, казали: поїдьте, з тими людьми краще буде. А я відповідала: буду чекати і все. Мене до істерики доводили, але я стояла на своєму, – згадує дівчинка.

– Нам не дозволяють їздити до мами, а дуже, дуже сильно хочеться. Ви не уявляєте, як ми її чекали! Ми тут уже три роки. За цей час жодного разу не бачилися. Листи писали. І мама теж. Коли виходило, нишком дзвонили. Як тільки її відпустили, ми думали, за кілька днів мама нас нарешті забере до себе. Я її дуже сильно люблю. Я не знаю, чому нас не хочуть віддавати, але ми дуже хочемо до мами, – зі сльозами говорить Аліна і зізнається, що нині вимушена бачитися з матір’ю потайки.

Найменша дівчинка Сашуня фактично тільки познайомилася з мамою, адже за кілька років забула її. Зараз малій стільки усього хочеться розказати і показати рідній мамі – як вміє танцювати і розповідати віршики, скільки в неї подруг і як їй пасує концертний костюм. Сашуня не може зрозуміти, чому мама повернулася, а забрати її не може, і все запитує і запитує: «Мамочко, а коли ти забереш нас назавжди?»

– Вона на мене «мама» казала, бо я її няньчила, сиділа з нею, гуляла. Я їй нагадувала весь час, що я – не мама, що мама є. І ми чекали, разом чекали. Вартувало Сашуні тільки побачити маму, як вона вже не хотіла її відпускати, – каже Аліна і додає, що вже не знає, як заспокоювати і чим втішати маленьку сестру.

Допомагає заспокоїти Сашуню брат Микита. Він полюбляє фотографувати малу і каже, що вона «дуже фотогенічна». Вмикає на телефоні музику і Сашуня танцює східні танці. Микитка стриманіший за сестричок, і, як справжній чоловік, не плаче. Але зізнається, дуже скучив за мамою і мріє про те, щоб скоріше повернутися додому.

Батька у дітей не має. Бабуся померла, родичів немає. Кажуть, єдина рідна людина – мама. «Нам потрібна тільки вона. Тільки мама у нас є. Вона –за всіх».

Дитячі сльози висихають, коли мова заходить про те, як жилося раніше, з мамою.

–Мама часто пиріжки пекла, різні смачні вироби. А ми сиділи поряд і дивилися, як вона готує, –з посмішкою згадує Аліна.

Діти кажуть, коли жили з матір’ю, ніколи не були голодними. Хоч іноді була і скрута, вдома зав­жди знаходилося, що поїсти.

–Якось у мами піднявся тиск і ми викликали «швидку». Навіть лікарі були здивовані, як було у нас вдома. Кажуть, шестеро дітей, а у будинку така чистота, такий порядок! Коли ми з мамою жили, у нас все було добре. І їжа була, і одяг, і взуття, – говорить Аліна.

Усі діти бояться директорки
Донька Віти зізнається, попри те, що всім необхідним забезпечують у дитячому будинку, останнім часом в закладі стало жити, м’яко кажучи, некомфортно. Оскільки факти, що розповідає Аліна, «КП» перевірити не може, публікуємо не ствердження, а пряму мову дівчинки, яка розповідає про атмосферу у «Нашому домі». Адже така інформація може бути корисною для відповідних органів.

– Тут буває таке, що директор руку піднімає, може по голові стукнути. Тут усі діти перелякані. Хлопчик, якому 13 років, сильно боїться директорки. Як тільки вона підходить, у нього істерика. Один хлопчик тут у нас був, він, звичайно, невихований був, балувався. Директорка закривала його, підпирала двері стільцями. Одного разу він викликав до неї міліцію. Його забрали. У результаті він більше у нас не живе. Кажуть, що тепер у притулку. Ще одного хлопчика, який сперечався з нею, у псих­лікарню поклали.

Ми в Карпати їздили, мій брат дорогою щось сказав, що директорці не сподобалося, так вона змусила його на дорозі віджиматися. Моя сестричка Саша теж боїться директорки, налякана постійно. У нас тут всі нажахані.

Раніше у цьому дитбудинку було класно. Тут був Сергій Леонідович, він чудовим директором був і дуже доброю, чуйною людиною. Ми відчували себе тут, як вдома. Після того, як він пішов, у нас була Каріне Артурівна. При ній теж було нормально. А тепер, коли призначили нову директорку, після самогубства дівчинки, все змінилося, нам стало гірше. Це ж не те, що тільки я кажу, у будь-якої дитини тут спитайте…

«КП» не закликає стовідсотково покладатися у цій справі на слова вихованки «Нашого дому», однак упевнені, що розповідь дівчинки повинна стати приводом для реакції чиновників і щонайменше для ретельної перевірки.

Ми заведемо господарство. Ми будемо найщасливішими
На запитання про те, яким бачиться життя після возз’єднання родини, очі в дітей і у матері починають горіти.

– Я буду найщасливішою жінкою на світі, – каже Віта, а малі додають: а ми – дітьми!

Із житлом родині дуже поща­стило. Знайшлися добрі люди, які не просто дали притулок Віті та її старшим дітям, а й готові віддати цілий будинок, аби у ньому проживала уся велика сім’я.

– Батько дівчини, з якою я відбувала покарання, дає нам будинок і готовий зареєструвати нас у ньому. Його доньці до умовно-дострокового звільнення сидіти ще два роки. За час, проведений у в’язниці, ми з нею стали ледь не рідними. Вона молода, і я її усіляко підтримувала, як мати. Вона з батьком вирішили допомогти мені і дітям. Так що у нас зараз є житло, – радісно повідомляє Віта і ділиться планами найближчим часом завести своє господарство: кроликів, курей і качок.

Розповідає, у будинку є чотири кімнати. На стінах, звісно, немає таких яскравих шпалер, як у дитбудинку, але найважливіше, каже, щоб усі діти у ньому жили разом.

– У жодному разі не подумайте, що у мене є якісь стосунки з цим добрим чоловіком. Ми живемо, як родичі. Я дякую Богу, що послав нам таку небайдужу людину. Для дітей він, як дідусь. Він сказав, що ми усі можемо жити у будинку, скільки треба, а він обладнає для себе літню кухню, проведе опалення, – з вдячністю розповідає Віта. – Він готовий надати і довідку про доходи, що отримує пенсію і допомагає нам. Якби нам ще допомогли чиновники і скоріше повернули мені моїх дітей, ми б були найщасливішою родиною на світі!

…«Мамочко, а ти шити мене навчиш? Спідницю?» – не перестає запитувати п’ятирічна Сашуня. «Тільки от повернетеся до мене – всьому навчу!» – обіцяє мама і міцно-міцно пригортає доньку.

Насамкінець
Коли розмова з Аліною завершилася, вона міцно-міцно обійняла журналіста «КП», притиснула до себе і на вухо прошепотіла: «Допоможіть нам, допоможіть! Ви – наша надія».

Редакція «КП» звертається до всіх посадовців, у повноваженнях яких прискорити об’єднання цієї родини, з проханням допомогти дітям скоріше повернутися до матері. Це – їхня найзаповітніша мрія.

А посадовцям, які мають стосунок до цієї справи та бажають висловитися, надаємо можливість зробити це у наступному номері «КП».