У Житомирській області знайшли кінний привід виробництва Ельворті
У селі Федорівка Новоград-Волинського району Житомирської області жителі знайшли кінний привід, або, як у народі казали, манеж, виробництва заводу братів Ельвоті, що працював у Єлисаветграді. Його хотіли свого часу навіть здати на брухт, але тодішній власник знахідки вберіг раритет, обмінявши його на рівнозначну вагу металу.
– Для нас це не якась особлива знахідка. Ми знали, що цей пристрій, як називав його мій дід, манеж, лежить у дворі і поростає давно травою. Він великий, важкий, то й лежав собі. Якось у Черкаській області ми зайшли в музей. Там є учитель історії, який відроджує різноманітні ремесла. Мій чоловік загорівся віддати йому цей манеж, – розповідає «КП» 59-річна киянка Надія Березан, яка народилася на Житомирщині.
Донька Надії – Катерина сфотографувала пристрій, щоб показати тому вчителю. Втім, він відмовився його приймати.
– У селі залишилася жити моя мама. І коли Катя їхала навідати бабусю, чоловік попросив сфотографувати манеж, щоб переслати фото історику. А той, глянувши на знімок, сказав, що забрати не зможе, адже привід великий, отже й важкий, щоб відновити його роботу потрібні коні, – продовжує жінка.
Зрештою знахідку вирішили передати на історичну батьківщину – до музею заводу-нащадка.
Втім, що цей пристрій зроблений був саме братами Ельворті власники з’ясували лише нещодавно.
– Що то був пристрій Ельворті ніхто не придивлявся. Це вже, коли донька пофотографувала, почала з’ясовувати, що то і звідки, побачили, що є напис «Р. і Т. Ельворті, Єлисаветград». Катя зробила допис у соцмережі про це колесо. І так з’ясували, що завод-нащадок нині працює у Кіровограді і називається як і колись – «Ельворті». Донька була у такому захваті, що цей пристрій комусь потрібен. Вирішили передати до музею підприємства, – продовжує співрозмовниця.
Сам же привід заходиться у селі Федорівка Житомирської області. І ще десятки років тому його хотіли здати на металобрухт. Втім дідусь Надії Березан – Станіслав Тинний – виміняв його.
– У діда була велика родина. Землі було не так багато, але не бідували. До війни дід працював у колгоспі, а коли отримав поранення, до тяжкої праці не брався – був то чоботарем, то кролів тримав… Тоді, пам’ятаю, не можна було тримати у підсобному господарстві коней. То у нього були воли. Дід завжди хотів мати все своє. А коли вийшов на пенсію, дізнався, що в колгоспі був отакий пристрій, запрягали туди коней і робили всю важку роботу – січку різали, до молотарки підключали, кидали туди снопи і так молотили. Коні по колу ходять, оцей манеж крутиться і молотить. Я навіть пам’ятаю сама, як бігала з мамою на тік у колгоспі і дивилася, як оця молотарка працювала, мені було років п’ять-шість, – пригадує Надія Березан.
Згодом у колгоспі стали з’являтися трактори і комбайни, тож манеж вирішили здати на брухт.
– Цей пристрій уже нікому не був потрібен. Дід почув, що хочуть здати на брухт і став просити, аби той манеж йому продали. Погодилися поміняти на таку саму вагу металу. Дід узявся збирати різне залізо – каструлі, діжки... Батько мій працював тоді шофером, то з гаража запчастини поломані йому привозив. Назбирали так необхідну кількість металу, здали у колгосп і дідові віддали цей манеж. На той час він уже мав коня. Коли саме обміняв манеж не пам’ятаю, але знаю, що мені було років із 10, то він у нас уже був і мамі два пальця відрізало ним на січкарні. Ми поганяли коня, а мама різала січку. Хотіла відгребти її і потрапили у неї пальці під ті ножі. А скільки вона до цього у діда була, не пам’ятаю, – продовжує співрозмовниця «КП» і додає, потім січкарню перевели на електрику, а манеж просто залишили. – От на тому місці він до цього часу і пролежав, порісши травою.
фото: із соцмереж
