Двічі біженка з вірою в перемогу

,

1200324 лютого змінило життя кожного українця. Історії про тих, кому довелося двічі тікати від війни, – вражають із подвійною силою. Люди, які втекли від лиха і змогли повернутися до нормального життя, знову мають набратися сил і пережити те ж саме.

Сьогоднішня історія – про Аліну, яка не просто стала біженкою, а й опинилася в цьому статусі вдруге. Спочатку війна змусила покинути рідну домівку в Донецьку, тепер – у Харкові. Тимчасовий прихисток знайшла у Кропивницькому.

РІДНІ НАЗИВАЮТЬ МЕНЕ АЛІША

Я народилась у Донецьку і жила там до 19 років – якраз до 2014 року, коли почалась війна. Дуже любила своє місто і протягом восьми років сумувала за ним та своїми рідними, які там лишились. У 2014 році переїхала до Харкова, бо думала, що там буде безпечніше.

ДОНЕЦЬК, 2014

Мене часто запитують знайомі про ті дні, коли почалася війна. Я, як людина, яка бачила війну, закриваю очі та бачу два моменти: коли почула вибухи в Донецьку та 24 лютого цього року.

Перший спогад дуже сильний. Ми сиділи з батьком та дивились телевізор, у нас були завішені штори. Потім ми почули перший вибух, тому що жили поруч із аеропортом. Тато відкрив штори і я побачила дим, авіацію в небі. Перші два тижні мене не випускали з дому, тому що було чутно автоматні черги. Я на той час вчилась у художньому училищі. Потім вже якось звикли, тому надалі я їхала на маршрутці на навчання під звуки вибухів. Але диплом отримала вже заочно, тому що в день захисту дипломної роботи збиралась до Харкова, мою дипломну зачитував викладач.

ХАРКІВ

Рішення про мій переїзд до Харкова ухвалив тато. Мені треба було вступати до вишу. Виїхала одна, жила під Харковом. Готувалась до ЗНО, але думки були лише про родичів, які лишились на Донеччині. Пам’ятаю, як перед одним із екзаменів мені знайомий прислав фото, на якому я побачила свій дім. У мою домівку «прилетіло». Я пішла на екзамен, але на папері перед собою бачила лише дім. Коли через місяць тато приїхав до мене, я його обійняла за ногу і сиділа так плакала не знаю скільки. Дуже за ним скучила.

У перші дні мене бісило те, що Харків схожий на Донецьк, але в ньому було все добре – люди, автомобілі, кав’ярні... А коли я йшла по головній вулиці в Донецьку, там не було машин. Це в мене викликало дисонанс. Через це я все частіше ставила собі питання: «Чому саме в мій дім прийшла війна? Чому це могло статися в 21 столітті?».

Я навчалася на графіка. Родина згодом переїхала на Західну Україну. У мене почалося доросле життя.

ДОНЕЦЬК

Я кілька разів ще приїжджала туди, у мене там залишилися родичі. Було дуже класно, тому що ти впізнаєш свої рідні місця. Але так було до того часу, поки я не побачила свій дім… У моїй кімнаті, в якій я виросла, не було стіни… Але в самому домі жили люди попри те, що в ньому розбиті вікна, а сама будівля посічена шрапнеллю. Тато навіть дістав осколки снаряду зі стелі нашої квартири…

ХАРКІВ

Я – професійна фотомодель. Участь у зйомках почала брати ще в Донецьку, коли мені було 18 років. Я товаришувала з творчими людьми, тому через деякий час мене почали звати на фотозйомки. Але з часом зосередилась лише на малюванні. Щодо фотографії, то це дуже тісно пов’язано з моїм статусом біженки. Коли ти втратив власний дім, то весь час почуваєш себе не в своїй тарілці, тобі постійно погано, нема відчуття захищеності. Коли ти приїжджаєш додому, чуєш запах власної кімнати, борщу, який приготувала мама, то відразу стає спокійно. В мене це забрали. Я втратила впевненість і в собі. Почала шукати себе, в тому числі і в фотографії. Через велику кількість зйомок мене помітили бренди одягу, почали надсилати речі для рекламних фотосесій. Смішно, але якраз за місяць до 24 лютого я відчула себе по-справжньому щасливою: в мене з’явився коханий, який весь час говорив мені, що в мене є дім, а я до останнього в це не вірила, але потім все-таки почала називати квартиру «нашим домом». Також купили дім і мої тато й мама. Я відчула, що в мене є ще один рідний прихисток, де мене завжди чекають. І тут знову початок війни…

Відчула вдруге, що мене можуть знайти будь-де… Це був ранок, було ще темно. На Салтівці, де я жила, були перші атаки. У той вечір засинала з відчуттям тривоги, спала в берушах. Коли почалися вибухи, ми з коханим прокинулися і одразу почали збиратися до його сестри. Відразу згадала події 2014 року. Я вже знала, що з собою треба взяти туалетний папір і продукти. Навіть зараз маю в рюкзаку шоколадку і горішки про всяк випадок. Перше, що в мені вибило всю жалість до росіян – коли побачила обличчя сестри коханого, якій 14 років. Впізнала в ній себе в 2014 році. Вона плакала, я зрозуміла, що в неї вкрали дитинство.

12004КРОПИВНИЦЬКИЙ

Два тижні, поки ми були в Харкові під обстрілами, обговорювали, куди їхати далі. Спочатку виїхали з Салтівки в передмістя Харкова до діда й баби мого хлопця. Вони одразу сказали, що нікуди звідти не поїдуть. Тоді товариш мого хлопця з Кропивницького подзвонив нам і сказав, щоб ми приїжджали до нього. Так потрапили сюди. Спочатку я навіть планувала виїхати до США. Мені там запропонували роботу, але все вперлось у кошти. Зараз же не планую виїжджати з України, навіть якщо сюди летітимуть ядерні ракети. Я почала любити свою країну ще більше!

Насправді, я вже полюбила Кропивницький. Мені дуже подобається, що я можу дістатися до центру пішки з будь-якої точки, адже я люблю ходити. А ще центр міста дуже гарний.

Після війни хочу повернутися до Харкова, тому що там в мене почалось сімейне життя. В мене там дім. Мій дім. Наскільки я знаю, то він поки цілий. Поруч «прилетіло», тому що там торговий центр. Звісно, в мене там є друзі, хоча більша частина роз’їхались. Нещодавно мені подзвонила подруга, яка спочатку виїхала до Європи, і сказала, що зараз в Івано-Франківську та нікуди не поїде вже – тільки додому до Харкова. Всі хочуть уже його відбудовувати, бо він прекрасний.

Бути в статусі біженки вдруге – легше, бо я вже доросліша. Окрім цього, в мене є підтримка – мій коханий. Цього разу я переїхала з сім’єю, тому не треба переживати за них. Звісно, до мене всі добре ставляться, але я помітила за собою, що дуже рідко почала дивитися людям в очі, бо здається, ніби всі знають, що ти біженка. Мені не хочеться відчувати у свій бік жалість. 

Перше, що я зроблю після нашої перемоги, – це точно зустрінусь зі всіма своїми друзями в улюбленій кав’ярні в Харкові, де нас знає кожен офіціант. Ми будемо обійматися і цілуватися.

Текст і фото: Олександр Крючков
e-max.it: your social media marketing partner