Редакція «Кіровоградської правди» поїхала в гості до читача газети
Минулу неділю редакція провела у гостях у добрих друзів – 81-річного Івана Остаповича Мельника із села Міжколодяжне, що у Піщанобрідській громаді, та його родини.
Дружба редакції «Кіровоградська правда» з Іваном Остаповичем розпочалася кілька років тому. Він – постійний читач нашої газети. Якось зателефонував у редакцію і запросив нас до себе, щоб розповісти про своє село, яке, на жаль, на межі зникнення. Про Івана Мельника та село, в якому він живе, ми писали у 2021 році. І з того часу намагаємося тримати зв’язок, попри чималу відстань. А Іван Остапович і досі переживає, аби його малу Батьківщину – село Перепилицю – не забували.
ЗУСТРІЧАЄ «ПРЕЗИДЕНТ»
Іван Остапович час від часу дзвонить нам – розповісти про себе, дізнатися, як справи у редакції, привітати зі святами...
Ще за теплих днів літа він подзвонив і запрошував у гості.
– У сусідньому селі церкву ПЦУ відкрили. Дерев довкола посадили, так аж ошатно. А ще ставок розчистили, облаштували довкола усе – пляж, лежаки. Можна на катамаранах покататися, покупатися. Усе дуже гарно й охайно. Та, що я вам розповідаю, це треба бачити, тож приїжджайте, – говорив нам під час телефонної розмови.
Ми вирішили твердо, що обов’язково поїдемо в гості до друзів. На жаль, то справ багато, то негода трохи була. І поїздка все відкладалася. Але у суботу, порадившись між собою, ми вирішили, що коли, як не тепер кращий час їхати. Подзвонили, попередили, що хочемо приїхати. Нам не відмовили.
Уже наступного ранку ми їхали бетонкою у Міжколодяжне Піщанобрідської громади (колишній Добровеличківський район). Село знаходиться на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. А саме Міжколодяжне, як ми писали раніше, утворилося із трьох сіл – Межове, Колодяжне і Перепилиця. Саме на території колишньої Перепилиці живе Іван Остапович. Загалом у Міжколодяжному лишилося кілька осель. Тому наш друг жартома називає себе «президентом» краю.
Як і минулий раз, зупиняємося у магазині в Перчуновому і купуємо гостинчика – пряники й трохи інших солодощів.
(Минулого разу купували гречку, варену ковбасу, кільку в томаті, бублики з маком… Адже думали, що дідусю, який живе у вимираючому селі, – це те, що треба. Бо ж магазину у селі немає, а сам він, як ми думали, навряд часто виїжджає за покупками. Але нагадаємо, що Іван Остапович ще і сам за кермо сідає, і родина – діти та онуки турбуються про нього і стараються, щоб батько і дідусь мав усе необхідне).
Заїжджаємо у Піщанобрідську громаду і з асфальту з’їжджаємо на ґрунтову дорогу, якою добираємося до вулиці, на якій лише кілька будинків. Здалеку на узбіччі бачимо чоловіка – Іван Остапович вже зустрічає нашу машину біля свого будинку.
ЄДНАННЯ ЗАРАДИ РОЗВИТКУ ГРОМАДИ
Минулого разу він провів екскурсію рідними стежками колишньої Перепилиці, яка нині – частина Міжколодяжного. З останнього нашого візиту мало що змінилося. І, насправді, це дає тиху надію. Міжколодяжне – ще живе, тримається і, можливо, чекає на нових жителів. Чекає свою весну, щоб відродитися і розквітнути.
Дорогою до сусіднього села Новоглиняне говоримо про все-все. Обговорюємо матеріали, які писали в газеті. Говоримо про місця, в яких народилися і виросли, про родину. Іван Остапович дуже пишається своїми рідними – дітьми, онуками та правнуками.
– Діти в мене порядні, виховані, роботи не цураються. Онук ось фермерством займається, одна з онучок вірші пише, інша працює адміністраторкою у салоні краси у Кропивницькому… Ой, та всі молодці. І діти, й онуки. А ще ж я і прадід, – посміхається Іван Остапович.
Так у розмові приїхали до нашої першої зупинки – церкви.
Миколаївський храм. Колись на його місці був склад, але від нього лише частково лишився фундамент. Церкву будували майже з нуля, роботи тривали три роки. Відкрили її на літнього Миколая Чудотворця.
– Людей 20-30 на служби ходять стабільно. Храм ще будуть доробляти, зокрема, розписувати всередині. Також дзвіницю хочуть зробити. Але для проведення служби вже є все необхідне, – розповідає «КП» отець Степан.
На ранкову недільну службу ми не встигли, але священнослужитель спеціально для нас провів службу за здоров’я та окропив нас свяченою водою. Думав, що ми приїхали в село до родичів.
Поруч із храмом – спортзал і стадіон. Кілька тренажерів, викошений газон. Є лавочки для вболівальників.
Трохи далі – новий дитячий майданчик із різними гойдалками, пісочницями, каруселлю. Є лавочки та урни для сміття.
Біля кожного з цих об’єктів – ліхтарі із сонячними панелями. Довкола – викошена трава та насаджені дерева і кущі.
– Дивіться, як все культурно: квіточки, дерева…Чистота і порядок. І з діточками можна приходити, і дорослим посидіти відпочити, – пишається таким сусідством Іван Мельник. – А це ж кожен так може зробити – хтось яблуньку, хтось черешеньку посадить. Але ж треба і дивитися за цим усим.
Потім ми поїхали до ставка. Він уже знаходиться у селі Глиняне, яке зовсім поруч із Новоглиняним. Не купалися, бо вже не сезон. Але взяли це місце на замітку – з одного боку є пісок і навіс для затінку, катамаран, з іншого – штучний газон, ятки. Також зроблене окреме місце для пірнання.
Усі ці локації створити або покращити вдалося завдяки єднанню місцевих фермерів у співпраці із сільською радою. Разом вони докладають сил і ресурсів, щоб їхній рідний куточок був комфортним та затишним для жителів.
ДО НОВИХ ЗУСТРІЧЕЙ
Після екскурсій сусідніми селами ми повернулись до Міжколодяжного. Вдома у Івана Остаповича на нас вже чекала його донька Валентина. Для нас вона приготувала смачний обід.
За столом не припинялися розмови, Іван Остапович показував книжки, читав напам’ять вірші, а один – Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина?» ми проговорили разом в один голос, пані Валентина показувала на телефоні сімейні фотографії… За такими душевними розмовами час сплив непомітно.
На згадку ми зробили спільне фото. І запросили Івана Остаповича та його родину вже до нас у гості – у наше кафе-редакцію.
текст: Наталка Маринець
фото: Василь Голованов, Наталка Маринець, Олена Сідорова
У кожного є своя найдорожча людина, для нас – це наш тато. Він найкращий. За всі роки нашого життя ми ніколи не ні чули поганого слова, ні крику, ніколи в житті тато не підняв руки на нас за якийсь вчинок, тільки гладив по голівці і говорив, що так потрібно робити. Навчав нас, своїх дітей, жити по правді, любити і поважати людей, шанувати старших. Завжди вчив любити свій рідний край. Завжди, коли тато телефонує, після розмови дякує за турботу і підтримку.
Ми гордимось своїм татом, шануємо і поважаємо, вклоняємось низько за наше виховання.
Також щиро дякуємо журналістам «Кіровоградської правди» за увагу до нашого тата!
З повагою діти
