Перша звістка: Дружини кіровоградських військовополонених отримали листи від чоловіків

Кіровоградські спецпризначенці, які вже другий рік у полоні, Олександр Коріньков і Сергій Глондар, написали своїм дружинам листи. Юлія та Катерина отримали їх із рук представників Червоного Хреста, повідомили вони «КП».

У листах військові небагато розповідають про себе та просять надіслати теплі речі, їжу та вітаміни.

– Першого грудня я отримала лист від чоловіка. Передали його мені представники Червоного Хреста. Я тільки не можу зрозуміти, чому лист передали першого грудня, якщо написаний ще першого листопада, чому його так передавали довго? – розповідає «КП» дружина Сергія Глондара – Катерина.

Крізь сльози, жінки радіють, що про чоловіків з’явилася бодай якась інформація, але в той же час переживають, оскільки у листах ті просять допомогти.

– Ці листи дуже важливі для нас. У першу чергу – це підтвердження того, що вони живі! І це, яка не є, а комунікація. Ми також їм написали, сподіваємось, що їх передали, – з надією каже Юлія Корінькова.

У своїх листах чоловіки пишуть, що у них все добре, тримаються. Але їм потрібні – теплі речі та продукти.

– Вдячні, що нам передали листи. Хлопці пишуть, що у них все добре. Але що ж іще вони нам писатимуть. Саша пише, що йому потрібні засоби особистої гігієни, вітаміни. А якщо він написав за вітаміни значить зі здоров’ям зовсім кепсько, – крізь сльози каже Юлія. – Вітав із наступаючими святами. Але ж про які свята може іти мова другий рік поспіль? Свято буде кожний Божий день, коли ми будемо нарешті разом!

Жінки обурюються, кадрові військові Збройних сил України відтоді, як потрапили у полон, нікому, крім сім’ї, не потрібні.

– Саша пише: «Прошу тебя больше не ездить в Киев, это безсмысленно, мы ведь обычные смертные. У меня все по-прежнему (живу одним днем), надеяться ненакого…». Виходить, головне, щоб обов’язок свій виконав, а все інше нікого не хвилює! – зітхаючи каже Юлія.

– Мені Сергійко написав, що все добре, але здоров’я погіршилося. За всіма скучив дуже. Пише: «Останнім часом мені сниться, що ми всі вчотирьох гуляємо разом містом. Як я хочу їх побачити! Гляди наших дівчаток, наставляй їх на віру та любов до Бога і постійно говори їм, що я їх дуже сильно люблю! Будемо сподіватися, що наше керівництво нарешті згадає про нас, заберуть нас всіх звідси і ми будемо разом, як і раніше. Молю Бога і сподіваюсь на найшвидшу нашу зустріч!». Мій чоловік ніколи не був ліриком, романтиком. Особисто мене дуже бентежить, коли він пише, що здоров'я погіршилося і все в руках Бога, – зі сльозами на очах розповідає «КП» Катерина Глондар.



Жінки констатують уже два роки немає жодних результатів зі звільнення хлопців.

– Нам не втомлюються говорити, що ми – родичі заручників, розхитуємо своїми заявами обстановку, насправді все по плану – Мінськ працює. Але як він працює, якщо через понад 668 днів полону хлопці просять, щоб ми передали їм посилку. Їм немає чого їсти, одягати.., – каже Катерина.