Життя з обмеженими можливостями. Дуже обмеженими – ЕКСПЕРИМЕНТ «КП»

Людина, яка пересувається в інвалідному візку, зазвичай мовчить про своє життя. Не хоче скаржитися, бо часто її не чують. Посадовці, які приймають рішення, пересувається на автівці, а не на візку. Тому про доступність здебільшого знають лише з чужих слів.
Результат чергового експерименту «КП» показав: у Кіровограді особливим людям по-особливому важко. Разом з інвалідом-візочником ми пройшлися різними установами, закладами, магазинами перевіривши, як воно бути обмеженим у найелементарнішому...

Знайомтеся – Сергій Сіроштан. Інвалідність у нього від народження. У візку він уже тринадцять років. Попри свою скутість – людина надзвичайно активна. У гарну погоду щодня гуляє Кіровоградом, а коли холодно – дивиться науково-пізнавальні передачі, розвивається, як він сам каже. Захоплюється філософією, психологією, літературою, любить азартні ігри, до речі, бере участь в обласних спортивних іграх серед людей з інвалідністю і там займає призові місця. Попри те, що пересувається на візку, любить подорожувати. Цього року був у Тунісі, а минулого об’їздив пів Криму. Сергій із неабияким захопленням погодився взяти участь у журналістському експерименті «КП».

В обласну адміністрацію – з комфортом, а в міськвиконком – зась…
Перший пункт відвідин – Кіровоградська обласна державна адміністрація і перші приємні враження. Вхід із площі Кірова для людей з інвалідністю обладнаний належним чином, ширина дверей дозволяє пройти інвалідному візку всередину, тож проблем тут не виникає. Хоча раніше були. Ще кілька років  тому замість пандуса тут лежали дошки. Це тривало доти, доки Андрій Ніколаєнко, ще будучи першим заступником Сергія Ларіна,  вирішив проблему.
Доступ є й у відділ роботи зі зверненнями громадян ОДА, що знаходиться в цій же будівлі ліворуч. Хоча там потрібно пройти двоє дверей, у приміщенні є зручний пандус! Утім на цьому наші приємні враження закінчилися.
Потрапити у міськвиконком через парадний вхід нам аж ніяк не вдалося – поряд із крутими сходами пандусу немає. Але там, очевидно, вважають, що вийшли із ситуації – кнопка виклику і пандус знаходяться з іншого боку приміщення, з вулиці Тимірязєва. Вирішуємо з Сергієм увійти в будівлю звідси. Набравшись сили чоловік підіймається пандусом, люди йому на зустріч відкривають двері, що приємно вразило.
– Я помітив таку тенденцію:  кілька років тому мені більше допомагали люди похилого віку, а тепер молодь відгукується, мабуть, розуміє нас, – розповідає Сергій, відзначаючи, що пандус у приміщенні зроблений завеликий і надто крутий, тому самостійно піднятися ним не вийде, лише зі сторонньою допомогою.
Ми думали, в який би кабінет нам завітати. Сергій запропонував до міського голови, але потім сказав, що це  безрезультатно, адже на цьому крилі немає його кабінету, тому ми вирішили не заважати посадовцю працювати і пішли зі своїми проблемами далі.

Аби натиснути кнопку потрібно… випасти з інвалідного візка
Щоб потрапити до управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації – людині з особливими потребами потрібно… випасти з інвалідного візка. Це чиста правда, адже через відсутність пандусу і широкий поріг дотягтися до кнопки виклику Сергію ледве вдалося. Поки він намагався це зробити, люди, котрі за ним спостерігали, натискали на кнопку. Поки чекали, коли відчинять двері, Сергій розповів про один випадок, який з ним трапився.
– Минулого року ми з мамою отак чекали під дверима п'ятнадцять хвилин. Кілька разів тисли на кнопку – реакції нуль. Коли мама не витримала і зайшла в середину, запитавши «Ви що, не чуєте?», їй відповіли «А ми думали це хлопчаки граються!». Напевно люди забули, для чого призначені кнопки виклику – і бешкетники, і посадовці, які повинні на них відповідати, – підсумовує Сергій.
Після того, як ми натисли кнопку – минуло хвилин десять. До нас так ніхто і не вийшов. На годиннику була перша година з хвостиком, тож ми припустили, що чиновники, мабуть, обідають. Тож рушили далі.
Дорогою Сергій розповів, що лікувальні заклади взагалі викликають у нього найбільше розчарування. Деякі з них для людей з інвалідністю просто недосяжні. От, наприклад, поліклініка №2 з відкритими дверима зустрічає людей з обмеженими можливостями. Настільки, що візочники потім думають, як же потрапити в приміщення, адже двері перекривають пандус?!
Ми не поїхали туди перевірити ефективність «відкритих дверей», адже із центру міста на Балашівку довелося б добиратися довго, а транспортом ми категорично відмовилися користуватися, тому віримо Сергію на слово!

Більшість тротуарів не обладнані пандусами
Центральною вулицею міста нам траплялося купа аптек і магазинів, біля яких пандусів взагалі не було. Тим часом Сергію довелося рухатися на інвалідному візку по дорозі, бо не всі тротуари обладнані пандусами. Бувало з’їхати можна, а як виїхати на інший бік вулиці – не зрозуміло, бордюр же не перескочиш.
Не дуже порадував Сергія і центральний сквер, в якому ми вирішили прогулятись в напрямку магазину «Сільпо». Там, аби переїхати з одного боку на інший, доводиться добре покружляти. Колеса застрягають між тротуарною плиткою, тому потрібно бути вкрай обережним. Інакше доведеться ремонтувати свій «транспорт».
До речі, Сергій розповідає, що інвалідний візок держава видає один раз на чотири роки, але насправді його на такий тривалий час не вистачає. Доводиться запасатися ще одним за власний кошт.

Біля «Сільпо» пандус загороджено машинами
Виїхавши з центрального скверу, Сергій знову звернув на дорогу. Інакше, каже, не може рухатися. Дорогою до «Сільпо» зізнається, до магазину вкрай важко пробратися. Місце, де знаходився пандус, було зайняте припаркованими автівками, які перекривали в’їзд. Сергій спробував проїхати, але машина заважала. Цікаво, а якби він її необачно інвалідним візочком зачепив і пошкрябав, на чиєму боці була б правда?!
Аби купити необхідні продукти, потрібно чекати, говорить Сергій, адже невідомо, коли з’явиться господар машини. Є ще один варіант – попросити когось із перехожих натиснути кнопку виклику, щоб вийшов охоронець. Але ми вирішили зачекати, заодно поспілкувалися із чоловіками, що стояли поруч, уточнюючи, чи нема серед них власника машини, яка заважає добратися до пандусу.  Вони відповіли, що їхній транспорт стоїть далі і додали, що бачать знак, що вказує на місце для людей з інвалідністю.
Через двадцять хвилин з’явився власник машини. Ми поцікавилися, чому чоловік тут припаркував автівку, адже через неї Сергій не може потрапити у магазин? Євген, так представився власник автівки, щиро вибачився перед Сергієм і сказав, що більше так не робитиме, а спеціально встановлений знак не помітив, бопоспішав.

У художньому музеї кнопка виклику не працює, а в картинній галереї перед особливою людиною відкрилися двері
Завершити нашу прогулянку містом хотілося чимось незвичним. Навпроти заманював обласний художній музей і картинна галерея Оссовського. Тож ми вирішили з’ясувати, наскільки доступні заклади культури для людей з інвалідністю.
Щоб дістатися на інший бік дороги, Сергію довелося подолати доволі цікавий пандус, за який слугував бордюр, тільки меншого розміру.
Біля художнього музею чоловік кілька разів тиснув кнопку, але вийти до нього ніхто не поспішав. Чекали хвилин десять, поки журналіст сам не поцікавився, чому ігнорують виклик. У музеї пояснили, що нас просто не помітили. Сергій ще раз натиснув кнопку, але дзвінка не було. В результаті з’ясувалося, що кнопка не працює. Працівники художнього музею одразу почали телефонувати завгоспу і уточнювати в чому проблема. Тим часом ми із Сергієм подалися до картинної галереї…
Довелося натиснути двічі – і перед нами відкрилися двері. Це було несподівано, адже після відвідин всіх установ Сергій зневірився, що ще десь реагують на кнопку виклику. Журналіст «КП» пояснила, що Сергій хоче відвідати картинну галерею і запитала чи це можливо, поглянувши на вузькі двері, через які не пройде інвалідний візок. Тоді завідуючий відділом музею – картинної галереї Анатолій Кімнатний запевнив, що через двадцять хвилин ми зможемо пройти.
Спочатку почав телефонувати комусь, але потім самостійно разом із охоронцем намагався відкрити іншу частину дверей, яка піддалася не одразу. За п’ять хвилин чоловікам таки це вдалося. Анатолій та охоронець підняли Сергія разом із інвалідним візком і він із захопленням почав розглядати картини. Треба віддати належне Анатолію Кімнатному, адже він із радістю розповідав неочікуваним гостям про виставку творів юного художника Сергія Тригубенка, яка, до речі, організована до Дня інвалідів. Сергій зізнався, що вперше тут побував. Ми подякували Анатолію Кімнатному за гостинність, а він сказав, що за три роки це друга людина з обмеженими можливостями, яка отак індивідуально відвідує картину галерею.

Кульмінація: «КП» викликає на експеримент посадовців
Завдання журналістського експерименту «КП» не викликати співчуття в до життя людей із інвалідністю. Вони  цього не потребують, адже набагато сильніші, ніж це здається. Ми хотіли побачити результат. Щоб чиновники перестали звітувати для галочки про зроблене для інвалідів! Навіщо кнопки виклику, якщо вони не працюють і якщо на них не реагують? Навіщо пандуси, якими не зручно рухатися тим, для кого вони призначені? Навіщо знаки, що вказують на місце для людей з інвалідністю, якщо там водії паркують свої машини? «КП» пропонує посадовцям зважитися на експеримент – сісти в інвалідний візок і прогулятися на ньому хоча б один день нашим маршрутом! Може тоді відчують доступність умов?..