Століття «КП». 1982

Аби викорінити негаразди з життя суспільства «Кіровоградська правда» застосувала нестандартну зброю – сатиру. На диво, вона прижилася в газеті і стала затребуваною читачем. Тим більше, висміювати було багато чого. Утім рік видався з гірким присмаком, бо завершилася епоха «гаряче любимого» Леоніда Ілліча…

Новий рік розпочався згадкою в «Кіровоградській правді» найзнаменніших моментів торішнього життя земляків. Тут же підводилися підсумки журналістського конкурсу. В публіцистиці першу премію виборов знаменитий голова колгоспу Леонід Шліфер. Федору Непоменку і Миколі Стояну дісталися відповідно друга й третя. Призерами в номінації «нарис» стали Біденко, Соколовський і Колесников. В обох напрямках присуджено ще чотири заохочувальні премії.

Розрослася до двох сторінок «Недільна панорама», поглинувши «Степові кларнети» і деякі дрібніші рубрики. Відлік цей почався 3 січня. Юрій Дмитренко і Володимир Калиниченко почали друкувати нарис про чекіста Каріна-Даниленка з Високих Байраків «Кінець однієї авантюри», який згодом увійшов до їхньої книжки «Червоний грозовій». З’явилася сторінка для туристів «Росяні стежки», де перед вів Михайло Біденко, а потім Юрій Матівос.

Журналіст «Комсомольської правди» Пєсков написав вражаючу серію нарисів «Таёжный тупик» про родину старовірів Ликових із Саянської тайги. Відлюдників морально і фізично скосило знайомство з теперішньою цивілізацією. Михайло Біденко також запропонував у «Росяних стежках» кількаденну лижну мандрівку «Кіровоградщина літературна» із відвідинами старовірських сіл Клинців, Калинівки та «літературних» Губівки, Нечаївки, Рівного.

Щодня тривожно бився «Пульс планети». Звернувши увагу на його збільшені об’єми і певну аритмію, народ зрозумів, що знаходились у світі такі, хто назвав СРСР «імперією зла».

Додалося ще кілька нових рубрик, які газета вела впродовж усього року. Тут тобі щоденний селянсько-колгоспний «Аграрно-промисловий комплекс», культурницький «100. Театр корифеїв» – до ювілею кіровоградської Мельпомени, «Орбіти юності», «Всесоюзне соціалістичне змагання. Рік п’ятирічки – другий», «Прес-конференція для читачів», «СРСР-60» та інші. Зажили популярності господарські поради «Сад, город, пасіка». Читачі їх вирізали і зберігали як вказівку діятиї. Однак, газета вже пройшла свій пік розквіту, коли кілька років поспіль опановувала разовий наклад більше 125 тисяч примірників. Цього року набрала тільки 107 тисяч. Тоді вважалося, що то телебачення склало непереборну конкуренцію пресі.

2 лютого Проскуров продовжив у статті «Гачок на простачка» минулорічну тему єврейського «ісходу» з СРСР до Ізраїлю. Байкар Борис Чамлай видав стотисячним тиражем у «Бібліотечці Перця» свою книжку «Власна думка», а Віктор Погрібний на неї написав похвальну рецензію. Борису Чамлаю не треба було шукати теми для дошкульних байок – ними кишіло повсякдення. Наприклад, стан справ у будівництві вимагав гострішого висвітлення і в аналітичному плані, і в сатиричному. Ось редакція організувала захід «Тиждень на важливих будовах». Перший тривалий виїзд припав до Липняжки, де пробуксовувала здача в експлуатацію тамтешнього цукрозаводу. Допомогло це будівельникам, чи ні, але кілька журналістів цілий тиждень заглядали в усі шпарки, щоб 10 лютого подати широкий критичний матеріал «Бригада не виконала завдання». Подібні відрядження відбувалися впродовж року то на будівництво ферм, що затягнулося в Новоархангельському районі, то до станції «Кіровоград», то до інших проблемних об’єктів.

У лютому обласну парторганізацію очолив Микола Самілик.

Неабияк активізувався Микола Смоленчук. Він тоді працював у Луцькому педінституті, але не поривав співпраці з «Кіровоградською правдою». Написав «Соловейко української сцени» про Садовську-Барілотті, «Я кохалася у мистецтві» про Заньковецьку, «Актриса складної долі» про Ліницьку, «Золоті літери на скрижалях мистецтва». До речі, якби зібрати всі публікації Смоленчука в газеті, то вийшов би солідний том, чи, можливо, й два.

Лауреатам журналістської премії Леоніду Шліферу та Михайлу Біденку так сподобався той конкурс, що вони й цього року подали якісні матеріали – «Міра відповідальності» і «Знаходить той, хто шукає».

Набирав обертів розділ «Кіровоград і кіровоградці». Але тепер у ньому розповідалося не про обслуговуючі заклади, а про звичайних людей та їхні захоплення й уподобання: колекціонування, аматорський живопис, моделювання...

Та не все було таким веселково-райдужним у місті та області. Ось «Новосілля без радощів і без адреси». Одержувачі квартир натикалися на недоробки, погану якість роботи будівельників, неприбране сміття після здачі житла. Приведення квартир до нормального стану лягало на плечі мешканців, писав 19 березня журналіст Проскуров. Той же автор через тиждень видав новий «детектив» про колишнього рецидивіста Валентина Війчука. Цей чоловік під впливом сектантів порвав зі злочинним минулим, влаштувавшись чесно працювати на «Червону зірку». Створив там осередок ієговістів і, зрозуміло, знову потрапив у поле зору правоохоронців. Про «незручного» працівника та перипетії того релігійного конфлікту і йдеться в нарисі. Наприкінці березня публіцистичними статтями «Тобі наш труд, весняне поле» та «Земля і люди» Віктор Погрібний дав знати, що час людям і полю поєднати зусилля задля урожаю-82. Перевага в цих публікаціях надавалася полю кукурудзяному. Інший публіцист Віктор Ганоцький 17 квітня на цілій сторінці вітав Світловодськ зі здобуттям перехідного Червоного прапора ЦК КПРС, РМ СРСР, ВЦРПС, ЦК ВЛКСМ.

«Росяні стежки» разом із інженером-конструктором Михайлом Ножновим провели «Шляхами партизанськими». Треба сказати, що мандрівника тут більше цікавив природничий аспект, ніж громадянський.

До негативів місцевого масштабу, описаних Проскуровим, додалися й державні. 25 травня відбувся пленум ЦК КПРС, який, звісно, не від ситого життя прийняв Продовольчу програму – «Комплекс матеріально-технічних, економічних, соціальних, організаційних та ідеологічних заходів, направлених на кардинальне рішення продовольчої проблеми, стійке постачання населення всіма видами продовольства, істотного покращення структури харчування…».

Зате 15 травня геолог Падалка у статті «У пошуках скарбу» радісно сповіщав про відкриття у Бовтиській западині в Олександрівському районі промислових покладів горючих сланців. З тих пір сланці все чекають на господаря.

Євген Долматовський уже кілька сезонів підряд плідно експлуатував тему оточення і розгрому радянських військ у «Зеленій брамі». Цей рік теж не став винятком – «Нові сторінки «Зеленої брами», «Листи в «Зелену браму» – великі матеріали знайшли свого уважного читача.

У природу вдарився і журналіст-культуролог та публіцист Броніслав Куманський. Прекрасний нарис «Зелена повінь «Голочого» разом із рубрикою «Природа рідного краю» прихилив до себе 26 червня небайдужих людей.

Доки батьки долали гектари і центнери на жнивах, діти також не байдикували. Набули популярності табори праці та відпочинку для школярів. Про один із них писала 11 липня Валентина Селезень. У таборі «Ясні зорі», що знаходився у лісі біля села Зибкове в Онуфріївському районі, все грунтувалося на науковій основі під контролем Академії педагогічних наук СРСР. Журналістка донесла дух не тільки ігор, купань-засмагань і піонерсько-комсомольських «лінійок» і вогнищ, а й романтику праці.

З’явилася краєзнавча рубрика патріотично-радянського спрямування «У пам’яті народній».

Кіровоградщина готувалася до кількох ювілеїв. Це вже стало, як хліб, щоденною потребою – щось святкувати. Підкочувалися століття театру корифеїв і Кароля Шимановського, 80-річчя з дня народження Юрія Яновського, шістдесят років утворення СРСР тощо.

Театральні сюжети знайшли відображення в розвідці Віктора Яроша «Ще раз про Борулю», де йшлося про типажів у драматургії Карпенка-Карого; у дослідженні Олександра Нагорного знаменитих «Вечорниць» Ніщинського «Раннім-рано на зорі»; у відкритті 3 жовтня музею Марка Лукича Кропивницького; у щорічному театральному фестивалі «Вересневі самоцвіти»; у гастролях Львівського драмтеатру з виставою «Марія Заньковецька» та рецензії на неї Григорія Клочека «Мистецький подвиг». Необхідно ще раз відмітити постійну участь у цих ювілейних зусиллях Миколи Смоленчука.

Постать Кароля Шимановського в «Кіровоградській правді» нописувалася 19-26 вересня у розлогому біографічному нарисі московської дослідниці Ольги Левтонової під назвою «Прекрасна довга дорога…».

Яновського у статті «Подорож у Байгород» згадав Володимир Кобзар із побутово-філософським осмисленням ролі письменника-земляка, а 27 серпня «Кіровоградська правда» присвятила письменнику цілий розворот «Співець народного подвигу».

28 жовтня у Києві до ювілею СРСР відбувся творчий звіт майстрів мистецтв і самодіяльних художніх колективів Кіровоградської області «Пісня і труд – тобі, Батьківщино!». Газетний варіант про подію називався «Нам сяє сонце дружби і братерства».

Цього року пішли з життя і відмічені некрологами в газеті секретар ЦК Михайло Суслов, Герой Радянського Союзу Григорій Куроп’ятников, визволитель Кіровограда генерал Павло Ротмістров. Та найбільшого резонансу набула кончина 10 листопада Леоніда Ілліча Брежнєва. Некролог лідера зайняв дві газетні сторінки. Генеральним секретарем обрали Юрія Андропова. Траурна церемонія тривала до 16 листопада. А от слово співчуття рідним Дмитра Шпака зайняло два рядки. Ховали його в рідному селі Грушка Ульяновського району. Двадцятирічний воїн загинув у Афганістані 8 листопада 1982 року. 1982 рік, як і ці люди, теж пішов у небуття.

 

фото: архів «КП»