1948. Кіровоградська шахта «Піонер» і п’ятирічка за три роки

, опубліковано в Століття «КП»

8025Продовжуємо згадувати, про що писала газета у минулому столітті. В 1948 році активно тривала відбудова народного господарства. Закладалася вугільна промисловість, були особисті трудові звитяги людей, як і заслання на північ за незначні трудові провини.

І з перших же номерів 1948 року, як і всі в області, колектив газети поринув у трудові будні, але новорічні святкування ще давали про себе знати. Внаслідок цього 3 січня у поданій таблиці про хід ремонту сільськогосподарської техніки вказано: до ладу приведено 186% тракторів і 120% комбайнів. Як так вийшло, що кількість відремонтованого перевищила кількість усього наявного парку машин? Можливо, газета помістила дані, надіслані відповідальною за ремонт структурою, що не зовсім оговталася від новорічних тостів? На користь такого припущення говорить те, що вже наступного разу й далі (зведення друкувалися раз на два тижні) жодна МТС не показувала більше 100%.

Одинадцятого січня цілий розворот «Кіровоградська правда» присвятила буровугільній галузі області. Провали попереднього року треба було наверстувати і з’явився девіз: «Вугільну п’ятирічку – за чотири роки!». Екскаваторники Олександрії в 47-му зняли вдвоє більше грунту, ніж планувалося, будівельники завершили спорудження механічних майстерень, здали два гуртожитки, запрацювала їдальня.

Кіровоградські вибійники з шахти «Піонер» Михайло Гречихін, Дмитро Гончаренко, Калин Спіцин, Зосим Куйда перевиконали норми на 12-13% і взялися п’ятирічку завершити за 3,5 року. Тому й заробітки мали достойні – по 2-3,5 тисячі карбованців. Проте, директор шахти Чабаненко мав ширше бачення. Він виділяв проблеми, які заважали добитися ще кращих результатів. Зокрема, місцева КРЕС спалювала привозне донбасівське вугілля, нехтуючи дешевшим своїм. Причина начебто в тому, що котли не пристосовані для бурого вугілля. А на площах житлового фонду шахти мешкали сторонні люди. Тим не менше, тамтешні шахтарі відчували себе зігрітими великим піклуванням влади і висловлювали бажання зробити все можливе, щоб віддячити їй.

Біля Мотронівки Єлисаветградківського району експедиція «Укрбуровуглерозвідка» відкрила нові поклади. Товщина пласта 12 метрів, залягання на 6-метровій глибині. Це якісне вугілля не потребувало брикетування. Як знаємо сьогодні, там із якихось причин видобуток так і не почався.

Як реакція на добрі зарплати шахтарів, моментально впродовж року почали друкувати в газеті рекламні оголошення кіровоградського «Міськзмішторгу», де пропонували купувати одяг, швейні вироби, тканини, взуття, музичні інструменти, дитячі велосипеди, іграшки, галантерею, косметику і парфуми, меблі, господарчі вироби, метизи в асортименті, фарбу, хімікати, продукти харчування.

Харчовий ряд включав: вино-горілчані вироби, каву, чай, сир голландський, ковбаси, биту птицю, консерви рибні, тютюнові вироби, сірники, сіль, вітаміни.

Особливо імпозантно і водночас щемливо виглядали в тому широкому переліку костюми парусинові, чоботи гумові, махорка, солоні огірки й помідори та квашена капуста. Харчі духовні також не забарилися – в цей час у населених пунктах області гастролював циганський ансамбль пісні й танцю з Москви.

«КП» після грудневої грошової реформи констатувала зростання кількості вкладів в ощадкаси області.

14 січня з досвідом ударної роботи виступила на цілій сторінці в обласній газеті ланкова колгоспу імені Фрунзе Новопразького району, депутат Верховної ради СРСР Феодосія Семенівна Овац.

У цьому ж числі видання прохідник Семенівського вуглерозрізу Єфремов по гарячих слідах недавньої публікації про успіхи галузі розкритикував шахтне керівництво за зрив уведення в дію нових потужностей на їхньому розрізі.

У номері за 17 січня повідомлялося про виконання областю планових показників за 1947 рік. Із 70 крупніших промислових підприємств справилися із завданнями лише 28.

Ленінські траурні дні відмічені в газеті 21 січня двома сторінками з літературним матеріалом дитячого письменника Кононова «Біля озера Розлив» та дорослою публіцистикою Горького

«Ленін». Що характерно: Кононов жодним словом не згадав постійного напарника Ілліча в «шалашній еміграції» – нашого земляка Зінов’єва. 22 січня газета навела доповідь Михайла Суслова на трьох сторінках до 24 роковин із дня смерті вождя. Як бачимо, свято вдалося.

Одночасно міська партійна організація більшовиків Олександрії провела конференцію «За успішний розвиток буровугільної промисловості». Загальна тональність виступів була критична.

Тоді ж багато уваги віддано заходам із накопичення зернового фонду для весняної сівби в Новоукраїнському районі. Висунули ідею позичити недостачу в колгоспників із їхніх особистих запасів. Починання підтримали працівники бригади Олександра Гіталова. Сам знатний землероб віддав у засіки батьківщини 60 пудів. Його підручні внесли по 51-57 пудів. Усього бригадою здано 400 пудів. Ніде потім упродовж року в газеті не сказано, чи повернули борг позичальникам.

Кореспондент «КП» Маленко написав матеріал про тривожний стан речей у колгоспних колективах Долинського району. Ще в грудні голови 47 артілей відбули нараду, як провести зернову кампанію, але й через місяць ніхто пальцем об палець не вдарив, аби щось зробити.

Під кінець січня газета оприлюднила дані про виконання державного плану СРСР. Перевиконанням за всіма показниками похвалилися всі республіки, крім Української РСР, яка дала 99%. А в ній Кіровоградська область з 87% до плану опинилася на останньому місці. Усі притихли. Адже в сталінські часи з оргвисновками не барилися. І, часом, добре, коли обходилося тільки ними.

Але в день 30-річчя утворення УРСР (27 січня) багатьох представників республіки відзначено орденами й медалями. Між нагороджених орденом Леніна фігурували перший секретар Кіровоградського обкому партії Петров і голова обласної ради Іщенко. Грім грянув 3 лютого, коли побачила світ передова стаття «Правди України» «Кіровоградські уроки», передрукована і в «КП». Петрова без пояснень «посунули» на міськком КП(б)У, нічого не сказавши про секретарство обласне. А 6 лютого відомий уже журналіст Раббе звично громив олександрійських будівельників за зрив темпів відновлення шахти №3.

З 13 лютого громадськість Радянського Союзу і Кіровоградщини також переймалася виправданням передвоєнного братання з фашистською Німеччиною і укладення пакту Молотова-Рібентропа. Відповідаючи на закиди союзників, «Кіровоградська правда» разом із усіма в Країні Рад таврувала Захід у подвійних стандартах. Велика стаття-роз’яснення «Фальсифікатори історії» друкувалася з продовженням аж до 24 лютого.

У редакції проводилися заняття обласного літоб’єднання. Ось і 16 лютого обговорили творчість молодого кіровоградського поета Віктора Александрова. Схвальні та критичні зауваження автор обіцяв врахувати при дальших літературних спробах.

18 лютого надрукували урядовий Указ про відзначення за досягнуті успіхи великої групи працівників сільського господарства України урядовими нагородами. Серед удостоєних звання Героя Соціалістичної праці бригадир тракторної бригади Малопомічнянської МТС Новоукраїнського району Олександр Васильович Гіталов та ланкова колгоспу «Червоний прапор» Новоукраїнського району Настасія Іванівна Балан.

18 лютого дві сторінки газетного поля озаглавлені: «Весні – більшовицьку зустріч!». Колгосп «Шлях до соціалізму» Олександрійського району повністю готовий до річного сільськогосподарського циклу – рапортував Міркотан.

Інші господарства з інших районів також запевняли, що не підведуть. І це тоді, коли із 60 МТС в області тільки шість відремонтували наявну техніку. А без машинно-тракторних станцій неможливо проводити польові роботи. Своїх агромашин колгоспи не мали, тому й залежали від окремих структур. Чи може надіялися на успішну сівбу вручну?

Якщо колгоспники уже жили і дихали весною, то в побуті ще міцно трималася зима. Школярі та вчителі Кіровської школи Хмелівського району звернулися до газети посприяти в опаленні школи, бо їхні інші звертання виявилися безрезультатними. Суть у тому, що через нестачу соломи школа не опалювалася, бо колгоспи не завезли достатню її кількість. Про вугілля вже й не кажемо.

Якраз про удачі й недоліки при будівництві Байдаківського вугільного підприємства писав кореспондент Раббе, котрий, здається, днював і ночував побіля споруджуваних кар’єрів. Більшістю йшла критична інформація. Відмічався парадокс: кошторис по ходу будівництва суттєво був перевищений, а працівники, задіяні на новобудові, скаржилися на недоплати за виконану роботу. Ігнорувався госпрозрахунок. Власне, труднощі минулого року перекочували до поточного і благополучно, як видно з газетних статей, врослися і в наступний.

Дванадцятого березня «Кіровоградська правда» поширила відкритий лист колгоспників України до уряду, партії, любимому Сталіну, де зобов’язалася виростити цьогоріч небувалий урожай усіх сільгоспкультур. Навіть такої екзотичної як коксагиз (для виробництва каучуку). У тваринництві також обіцяли ударно попрацювати. Кіровоградська область теж не пасла задніх. Ставила на карб надоїти 1600 літрів молока від кожної корови, настригти 2,6 кг вовни з вівці, 80 яєць від несучки, від кожних ста маток – 60 лошат, 90 телят, 120 ягнят. Від свиноматки одержати по 15 поросят. Відгодувати дві свині на кожних 100 гектарах угідь. Зобов’язання брали й окремі селяни. Наприклад, доярка колгоспу імені Шевченка Бобринецького району Катерина Яковенко обіцяла надоїти по 3100 л молока від 8 корів. Але не скрізь так безмірно трепетно сприймали дармову сільську працю.

В одному з липневих газетних матеріалів йшлося про так званий «громадський вирок» колгоспникам артілі імені Молотова Олександрівського району, пройнятий односельцями. Звучав він так: «...гальмом у нашій роботі є... Крива Ганна, Ткач Марія, Єгорова Ганна, Заріцька Ганна, Базак Павло... вислати до віддалених районів СРСР терміном на вісім років». Жінки слізно упрохали колгоспні збори не висилати їх на чужину. А п’ятнадцятилітнього хворого на туберкульоз Базака відправили до тюрми в обласному центрі, щоб потім вислати по етапу далі. Хлопець теж написав скаргу голові облвиконкому Іщенку і сталося чудо – Віталій Павлович відбив сироту у правоохоронців!

Однак не в усіх був такий щасливий фінал. Тільки в Олександрівському районі вивезено в далекі краї Бурого, Колесника, Вихрист, Кирмана, Зосименка, Каражбея, Москаленка, родину Бадалахів, Редьку, Голинську, Крамара, Симшат. У провину їм ставилося крадіжки колгоспного добра, несплата податків, відмова від облігацій позики 1947 року, перепродаж промтоварів тощо. На час виселення засудженим було по 20-27 років. Повернулися додому у 1954 році після смерті Сталіна. ...А життя тим часом текло своїм віковічним руслом. Раціоналізатори «Червоної зірки» внесли 485 пропозицій і зекономили заводу 292,3 тисячі карбованців. Інженер відділу праці та зарплати Григорій Брайченко разом із нормувальником ковальсько-пресового цеху Павлом Ям-польським «розщедрилися» на 77 тисяч. Відповідно одержали грошову винагороду. Кінотеатри показували «Серенаду Сонячної долини». Школярі радували батьків (у першу чергу, – одного найріднішого, наймудрішого, найдобрішого) гарними оцінками. А суд 1-ої дільниці Кіровограда розглядав справу про безвісну відсутність громадянина Кріпака Івана Івановича 1914 року народження...

e-max.it: your social media marketing partner