1952. Партійна номенклатура & Проблеми простого народу

У п’ятдесяті роки все вище піднімала голову партійна номенклатура, віддаляючись від проблем простого народу. Тож не дивно, що й «Кіровоградська правда» більше висвітлювала партійні з’їзди і менше – життя селян. Згадуємо, про що писала газета у минулому столітті.

Ще не вивітрився новорічний настрій, а громада Дмитрівської МТС у Знам’янському районі тонко натякнула у «Кіровоградській правді» за 2 січня, що можна було б іще погуляти, оскільки увесь зимовий ремонт уже виконали. Поставили «на лінійку готовності» 105 тракторів і 28 комбайнів. Однак працівників, щоб не пропадав трудовий накал, задіяли до різних робіт на фермах суміжних колгоспів. Електрозварювальник «Червоної зірки» Володимир Починський також вийшов на роботу задовго до початку зміни, бо йому ще належало, аби закрити трирічний план, виготовити 20 рам для сівалок, що він і зробив. Пресувальниця Марія Карпенко та електрозварювальниця Ольга Волошинова також випускали деталі й вузли в рахунок наступного 1953-го.­­­­­ І в цьому ж номері надрукували нарис про кад­рового робітника «Червоної зірки» Устима Луценка. Життєвий сімдесятирічний шлях його почався за царату, експлуатації, у невимовній бідності. Дружина також попоїла сирітського хліба. І тільки тому, що згодом відбулася соціалістична революція, а Устим відпрацював у ливарному цеху на «Червоній зірці» майже півстоліття, і навіть тепер не міг без заводу, подружжя жило в достатку, виростило двох синів і доньку. Сини стали один актором, інший – режисером в одеському театрі, а донька – медиком. Щасливі батьки, щасливі діти. Нарис так і називається­ – «Щастя». Та авторка Кальчинська якось не помітила, що більшу і найпродуктивнішу частину життя чоловік прожив при царизмі, а не при радянсь­кій владі.

А вже 3 січня працівники Кам’янського машинобудівного заводу, гірники олександрійської шахти №2, ливарники «Червоної зірки», робітники олександрійської брикетної, кіровоградських швейної і панчішно-шкарпеткової фабрик дружно взялися знижувати собівартість продукції, впроваджуючи швидкісні методи роботи.

Зимові шкільні канікули! 5 січня газета повідомляла: новорічну ялинку, влаштовану в Театрі російської драми імені Кірова, відвідали і одержали подарунки 6500 школярів молодших класів. Старшокласники проглянули театральні вистави, пройшлися музейними залами, відпочили на танцювальних вечорах. Кінотеатри міст і сіл області порадували дитячими кінофестивалями, бібліотеки – читацькими конференціями. У Кам’янці школярів провели пушкінськими місцями. В Олександрії відбулися змагання школярів із лижного спорту. Нагадає­мо, у п’ятдесяті роки зимові та весняні канікули тривали тільки по тижню, а осінніх зовсім не було.

З новим роком газетярі почали практикувати й нову форму пресової подачі матеріалів, що стосувалися села. Створювалися так звані рейдові бригади з працівників сільського господарства, управлінської ланки та журналістів. Зазвичай бригада налічувала 4-5 чоловік. Рейдовики приїжджали до якогось колгоспу і починали, що називається, «шманать» господарство. Залазили до кожної шпаринки. А за результатами перевірки спецкор «Кіровоградської правди» писав узагальнену статтю. Виявлені недоліки обговорювали в колективі з обов’язковим їх усуненням. Перші рейди пройшли досить жорстко. Скажімо, перевірка ферм двох колгоспів у селі Михайлівці Кам’янського району дала непоганий «улов». Члени рейдової бригади доярка Роздобутько, старший зоотехнік Івашкевич і зоо­технік Могилей із районного відділу сільського господарства, працівник районної газети Короленко та власкор «Кіровоградської правди» Моїн знайшли стільки упущень, що вистачило для пропозиції про об’єднання двох артілей в одну. Очевидно, те й було метою наїзду.

6 січня на засіданні правління колгоспу «Більшовик» Долинського району багато говорили про вивіз органічних добрив на поля. Основою послужили висновки, зроблені рейдовою бригадою, очоленою власним кореспондентом «Кіровоградської правди» Маленком. Півсторінки присвятили гною. Йшлося і про його накопичення, збереження, доведення до кондицій, і про вивезення на ділянки. Ціла система заходів щодо збагачення грунтів органічними добривами мала вивести господарство у передовики. Голови колгоспів готові були на все, аби не накликати на себе таку принципову інспекцію і навшпиньки ходили, коли ця кара на них все-таки падала.

Увесь січень-травень рейдові бригади моталися регіоном, знаходячи нові й нові «вузькі місця». Побували в Піщанобрідському районі, в колгоспі імені Кірова Кіровоградського району, відвідали Аджамський, Добровеличківський, Великовисківський, Ново-Георгіївський райони.

Стало звичаєм раз чи двічі на місяць давати руб­рику «Листи до редакції», де піддавалися критиці різні особи та організації. На тлі цих заміток у підшивках газети чорнилом від руки робили скорочені записи. Очевидно, для контролю за усуненням вказаних недоліків.

У дні Ленінської панихиди кіноекрани області заполонили фільми «В.Ленін», «Ленін у Жовтні», «Ленін у 1918 році», «Людина з рушницею», «Виборзька сторона», «Велика заграва», «Оборона Царицина». Два останні, правда, були більше про Сталіна, ніж про Леніна.

Дуже здивувало 25 січня оголошення з вимогою організаціям і громадянам зареєструвати наявні радіоприймачі і двічі на рік вносити абонентну плату. Хто ухилятиметься – штрафували на 50 карбованців.

Зрідка, наприклад, 8 лютого, з’являлися нариси про заслужених людей праці з багатим життєвим багажем. Цього числа кореспондент Чепурний згадав достойного залізничника Івана Качуріна.

Для кращого забезпечення великої будови Каховської ГЕС одного лютневого дня Олександр Гіталов кинув клич і сам на нього найпершим відгукнувся.­ Запропонував економити пальне і кошти для будівництва. Бригада здала у фонд п’ятої п’ятирічки 14207 літрів пального і 5066 карбованців готівки.

Три чверті номера за 4 березня, крім традиційної «міжнародної» четвертої сторінки, присвятили сторіччю з дня смерті Миколи Гоголя. А 10-16 березня надрукували величезні списки лауреатів Сталінської премії 1951 року за видатні роботи в галузі нау­ки і техніки, винахідництва та літератури й мистецтва. Першими в списку стояли конструкторські колективи творців військової авіатехніки МіГ та Іл. Адже саме їхні реактивні літаки складали тоді основу військової авіації СРСР.

Про сільське господарство згадали в республіці 27 березня, коли провели велику нараду передовиків бурякосіяння. П’ятого квітня працівники агрокомплексу України відправили Сталіну традиційного листа з намірами виконати й перевиконати плани 1952 року. Кіровоградщина з усього набору культур зосередила увагу на озимій пшениці, кукурудзі, соняшнику і насінні багаторічних трав. На тваринництві також.

12 квітня відкрили і почали рекламувати перший регулярний міжміський маршрут Кіровоград-Бобринець. Рейси здійснювали комфортабельні на той час автобуси ЗІС-155.

На видних місцях у газеті часто поміщали фотопорт­рети ударників виробництва, але характерно, – керівну ланку області та районів на сторінках преси не було видно. Населення практично не знало в лице своїх керманичів за винятком московських небожителів зі святкових плакатів.

Жнивна епопея розпочалася, як завжди, під звуки фанфар. Перший намолочений пуд зерна зустрічали з величними почестями. Рейдові бригади вояжували в усіх напрямках жвавіше, аби скрізь встигнути і вчасно висвітлити. Трудовий ритм газети дещо збивався XV Літніми Олімпійськими іграми, які проходили під егідою Міжнародного олімпійського комітету в Гельсінкі, Фінляндія з 19 липня по 3 серпня 1952 року. У тій Олімпіаді вперше взяла участь збірна Радянського Союзу, до складу якої входили українські спорт­смени. Успішні виступи принесли команді друге місце після американців.

Доки підраховували пуди і центнери збіжжя та медалі Олімпіади, набіг новий навчальний рік зі своїми проблемами. Василь Сухомлинський виклав на сторінках газети своє бачення навчального процесу також. І тут доречно припустити, чому Василю Олександровичу кілька років у пресі перекручували прізвище. Загальновідомий історичний анекдот: при звільненні від фашистів Херсона Сов­інформбюро помилково назвало місто обласним центром. Коли Сталіну доповіли про помилку, той вирік: «Совінфомбюро не помиляється». Цього було досить, щоб мало не наступного дня утворилася нова область. Можливо, й у випадку з Сухомлинським обласне керівництво розділяло погляди Сталіна про безпомилковість партійної преси?

Восени майже щономера виділяли велике місце для ідеологічної, агітаційної, політпросвітницької роботи – наближався «сезон з’їздів».

XVII з’їзд КП(б)У відбувся у Києві 23-27 вересня. У роботі взяли участь 771 делегат із ухвальним і 116 – з дорадчим голосом, які представляли 676 190 членів і 101 642 кандидатів у члени партії.

Опублікували порядок денний з’їзду, список Центрального Комітету в складі 107 членів і 53 кандидатів у члени ЦК, Центральної Ревізійної Комісії у складі 39 чоловік. Після того з’їзду партія стала називатися КПУ, викинувши із назви слово «більшовиків».

А через кілька днів у Москві відкрили ХІХ з’їзд ВКП(б), що проходив із 5 по 14 жовтня. На ньому були присутні 1359 делегатів. Нікому й на думку не спадало, що на зібранні Сталін виголосив свою останню публічну промову, хоч і встиг переназвати партію в КПРС.

Увесь цей документальний масив, навіть зі скороченнями, втискувався­ в рамки газети більше місяця. Звісно, для рядових матеріалів площі часто не знаходилося. Отож можна уявити, як після своєрідних канікул заради гонорарів активізувалися «рейдові бригади»! І, судячи з досить м’яких їх висновків, між інспекторами та інспектованими намітився певний компроміс. Що стало причиною, судити важко. Може зняття з посади «першого» Василя Позаненка?

Яке місце в суспільстві зай­мала преса, можна зрозуміти з такого прикладу. Позаненко – крутий керівник, учасник війни, бойовий офіцер-орденоносець, першочерговий кандидат на найвищі державні нагороди за рекордні хлібопоставки трьох останніх років, делегат XVII з’їзду КП(б)У і XIX-го з’їзду ВКП(б) із вирішальни голосом, член ЦК КП(б)У,­ депутат Верховної ради СРСР третього скликання видворив із засідання бюро обкому кореспондента газети «Правда». Яка тому причина – невідомо. І зразу ж злетів із посади. Та так, що й по сьогодні не знайти, крім вкрай куцих даних, щось про його подальшу долю. Як для Позаненка союзна «Правда», таким же авторитетом бачилася місцевим головам колгоспів і сільрад «Кіровоградсь­ка правда».