Кіровоградський доброволець: За одну ніч можна спіймати, як мінімум, двох сепаратистів

Олександру Верховенку – 38. Чоловік за фахом – юрист, у Збройних силах України ніколи не служив. Наприкінці квітня записався до батальйону територіальної оборони. Разом із іншими добровольцями Олександр охороняє об’єкти стратегічного значення. Спочатку його направили до Генічеська Херсонської області, там вартував водосховище. Останні кілька тижнів несе службу в Мелітополі Запорізької області, там знаходиться військовий аеропорт. Чоловік розповідає, що поряд із, м’яко кажучи, непривітно налаштованим тамтешнім населенням, пригнічує ще й фактична відсутність амуніції та першочергового захисного спорядження. Зізнається: на більше ніж чотири сотні вояк приходиться всього 50(!) бронежилетів. Біноклів, радіостанцій та приборів нічного бачення у батальйоні немає взагалі…

Нині Олександр Верховенко – голова правління обласної громадської організації «Асоціація працівників недержавних служб безпеки». Втім, останні кілька місяців чоловіку не до основної роботи. Як тільки над Україною нависла небезпека, ні хвилини не вагаючись, вирішив стати на захист рідної землі. Спочатку записався до лав кірово­градської самооборони, а потім добровільно визвався вступити до 17-го батальйону територіальної оборони. Служить у другій роті. Кулеметником.

Усього у 17-му батальйоні, який нині базується у Мелітополі – 420 чоловік. Половина з них – мобілізовані, інша частина – добровольці. Не зважаючи на мізерне фінансування, розповідає чоловік, настрої у вояк – патріотичні, бойовий дух – піднесений і кожен солдат готовий боронити незалежність України.

– Лише за один день нам вдалося зібрати 10 тисяч гривень. Ми просто підходили до людей, які паркували свої дорогі автомобілі, і просили допомогти. Приємно, що люди не відмовлялися, давали хто скільки може. Натомість ми їм видавали квитанції про те, що вони поповнили так звану «казну» на закупівлю необхідного обмундирування для солдатів нашого батальйону. Завдяки цьому вдалося придбати 7 біноклів. Їх і відвезу хлопцям, – розповідає Олександр.

Про військові будні чоловік говорить стримано. Проте все ж зізнається, полювання на сепаратистів ведеться здебільшого вночі.

– Ми ловимо цих лазутчиків, однак, самі розумієте, що це відбувається переважно вночі. Для того, щоб мати можливість оглянути всю прилеглу до аеропорту територію, нам необхідні прибори нічного бачення, яких у нас взагалі немає, – бідкається Олександр. – За одну ніч можна спіймати, як мінімум, двох сепаратистів. Щоб ви розуміли, територія біля аеропорту – це переважно поле. Там вони часто з оптикою залягають. Коли ловимо їх, кажуть, що прогулюються чи йдуть до бібліотеки…

На запитання, чи добре харчуються вояки, чоловік відповідає коротко: «По-армійськи» і тут же дякує небайдужим людям, які допомагають з провіантом. Проте, каже, не всюди місцеве населення гостинне.

– Наприклад, у Генічеську населення повністю проросійське. Нам, знаючи про скруту, у якій знаходимося, навіть ніхто буханця хліба не приніс. У Мелітополі – настрої різняться. Запорозьким воякам продуктів принесли стільки, що ще на три роки вистачить. Хоча і проросійськи налаштованих там також вистачає. Можна побачити і триколори, а ще на бетонних плитах всюди написано «Росія», – ділиться Олександр і додає, що його неабияк вразило ставлення до служби мелітопольських міліціонерів на одному з блокпостів.

– Командир нашої роти, я і водій їхали якось з Генічеська до Мелітополя. На «Камазі» були приватні номери, розпізнавальних знаків на машині не було. Тобто невідомо, кому машина належить, з якою метою і куди їде, та врешті, що, чи кого везе. Я сидів з «калашом» спереду, а ці блокпостівці навіть не зупинили нас і не поцікавились, хто ми такі і куди прямуємо. Ми проїхали пост, потім зупинилися і пояснили їм, що так службу не несуть. Фактично, мелітопольські блокпости – серйозні за конструкцією, от тільки вартові… Виходить, в разі якоїсь «заворушки», з Мелітополем може бути те ж саме, що зі Слов'янськом, – міркує Олександр.

Співрозмовник «КП» також розповів, що якось його товариша по службі намагалися перевербувати сепаратисти.

– Одному з афганців, він самооборонець, який разом зі мною служить в Мелітополі, на мобільний телефонував 17 разів (!) його друг, який нині в Криму. Він пропонував перейти на сторону росіян, мовляв, там більша зарплатня. На що мій товариш відповів йому: «Якщо прийдеш до нас зі зброєю, а не з миром, відповіси за усією суворістю воєнного часу. Я – патріот і українець. Ви помилилися номером», – згадує доброволець.

Олександр каже, у Генічеську неодноразово доводилося пеленгувати російські безпілотники. Так само неодноразово фіксували автоматичних шпигунів на Арабатській стрілці.

Наостанок Олександр Верховенко розповів, що має двох дітей, 9 та 11 років, нині їх вихованням займається дружина. Зізнається, без родини важко, однак службу не покине.

– З 28 квітня, відколи я в батальйоні, і до сьогодні (17 червня – ред.) я отримав 700 гривень зарплатні. Пробув я там півтора місяця. Дали відпустку, приїхав до Кіровограда на 5 днів. Увесь цей час фактично збирав кошти з товаришами для того, щоб закупити бодай найнеобхідніше. І ось знову вирушаю до Мелітополя… – зізнався чоловік.