Працівник м’ясокомбінату «Ятрань» розповів, як служив в АТО

Кропивничанин Сергій Дорошенко до мобілізації працював на м’ясокомбінаті «Ятрань» укладачем фаршу. Його забрали на війну прямо звідти. Чоловік не був проти, адже вважає, що всі, хто складав присягу і служив в армії, мають відповідати за свої слова. Сергій служив в окремому взводі зв’язку 2-ї батальйонної тактичної групи 72 бригади ОМБр. Після демобілізації повернувся до мирного життя, на своє підприємство, але війну забути не може. Які особисті якості треба мати, щоб витримати обстріли, як залишитися живим та що було найскладнішим на війні – атовець розповів «КП».

Коли Сергій тільки приїхав на фронт, його відразу призначили водієм. Оскільки вільних машин не було, то чоловіку запропонували їздити на БМП.

– Я погодився, хоча ніколи раніше не їздив, але хлопці сказали, що навчать. Коли заліз у БМП, то люк закрити не міг, бо по груди виглядав із нього. Потім прийшов один із заступників і як глянув на це, відразу крикнув: «Ти хто такий і що тут робиш?». Я у відповідь кажу: «Новий механік-водій». Він наказав вилізти, бо це не моє. А як побачив мене у повний зріст, то взагалі здивувався, як я туди помістився, – згадує курйоз атовець.

За словами колишнього війсь­кового, спочатку здається, що нічого складного немає і взагалі не дуже розумієш, що робиться навколо.

– Найефективнішою є перша двостволка, от тоді ти усвідомлюєш, що треба одягати каску і не соромитися падати там, де стоїш, а не бігати. Тоді відразу просинається інстинкт самозбереження і бажання жити. Цьому не навчать ніде. З часом звикаєш, до автоматизму відпрацьовуєш рухи, організм починає діяти швидше, ніж розуміє мозок. Не потрібно геройствувати, соромитись. Якщо калюжа – падай у калюжу, нічого жахливого, а от руку чи ногу потім не пришиєш. На перших обстрілах було дійсно страшно, потім з’явилась злість, а з часом уже і холоднокровність. Ти вже наскільки звикаєш до цього, так як просто поспати чи поїсти, тому стаєш спокійний та майже без емоцій. Так, адреналін нікуди не дівається, але як спочатку вже не хвилюєшся, – розповідає Сергій.

Стосунки між хлопцями були дружні, бо на фронті по-іншому не можна. Усі намагалися дуже стримано ставитися один до одного.

– Війна – це не місце для сварок. Сьогодні ти посва­­ришся з людиною, а чи залишиться вона завтра живою, чи ні – ні­­хто не знає. У мене в групі був мій земляк – Мішаня. Ми з ним товаришували найбільше та пройшли разом всю службу. Ми і нині друзі, підтримуємо зв’язок. А ще у нас служив темношкірий Саша з Києва. Ми його добре прийняли, з хлопцями зібрали все найкраще, що мали, і нарядили його в справжнього бійця. Коли йшли у магазин, місцеві дуже дивува­­лися, особливо коли Сашко звертався до них українською мовою. Він нею розмовляє навіть краще, ніж я, – згадує випадок Сергій.

Майже рік на фронті взагалі не було електроенергії. Мобільний зв’язок ловив лише на третьому поверсі, але туди стріляли. Щоб поговорити з рідними, бійцям потрібно було переховуватися.

– Нам не можна було курити, бо в таких стріляли найперше. Якщо вночі вдавалося, то я міг швиденько зателефонувати рідним, це десь 2-3 рази на тиждень. Крім електроенергії, у нас була проблема з водою. Пам’ятаю, як п’ять літрів вистачало, щоб покупатися, поголитися та попрати. Пізніше, ми знайшли свердловину, волонтери Кропивницької організаціїї «Серця матерів» привезли нам генератор і глибинний насос і лише тоді у нас з’явилась вода. Найсильніші враження – це коли на вулиці -15°C і тут нарешті приїхала машина з водою. У ній була вмонтована буржуйка для підігріву. І от у приміщенні без вікон і дверей пролягала труба та вмикалась гаряча вода. З яким тільки задоволенням ми купалися в мороз, – ділиться спогадами співрозмовник.

За словами Сергія Дорошенка, найтяжче на війні – це втрати. Людина звикає до всього, а от до них – ні. Ти не знаєш що буде сьогодні, завтра, через пів години і хто буде наступним.

– Важливо, щоб людина була психологічно готовою до цього. Тому що багато хто з наших не витримував. От привезли одного добровольця з Києва і буквально через два обстріли у нього на нервовому грунті загострилася астма. Його відправили додому. Потрібно, щоб боєць мав міцні нерви. Щоб залишитися живим, потрібно слухати все, що тобі
говорять. Там ніхто просто так нічого не каже. Якщо говорять копати – копай, лежати – лежи, туди не ходити – не ходи. Звичайно, є ті, хто вже трішки обжився, тому все підказують і показують, головне – дослухатися. А ще у жодному разі не варто зловживати алкоголем. Після нього притупляється реакція, можна просто не зреагувати вчасно і зробити гірше тільки собі, – розповідає Сергій.

Як тільки хлопці приїхали, місцеве населення було налаш­­товане до них вороже. Вони не довіряли їм, адже нічого про них не знали.

– Коли люди прожили з нами першу зиму – усвідомили, що це не махновщина. Ми навіть свою їжу фасували по пакетах і роздавали незаможним сім’ям із дітьми. І тоді, коли ми навели порядок, коли не було мародерства – вони зрозуміли нас. Як почалися серйозні обстріли, то не виявилось поруч ні поліції, ні місцевої влади. Місцеві люди побачили, що військові стали виконувати всі функції: і медиків, і поліції, і самоврядування. Якщо комусь потрібно було виїхати чи відвести дитину – ми допомагали. А коли вже нас забирали, то люди не відпускали, просили не кидати їх самих, – згадує атовець.

За його словами, нічого хорошого на фронті немає. Війна – це руїна, де не зрозуміло як живуть люди.

– Там коледж був – розвалили, нічого цілого не залишилося. У школі вставили нові вікна, а через три дні впала міна і все вибила. От сьогодні щось є, а завтра вже немає. У нас люди цього не розуміють. Треба робити екскурсії, щоб вони подивилися і тоді, можливо, сприйматимуть усе це більш серйозно. Адже це все зовсім не жарти і відбувається не просто так, – наголошує Сергій Дорошенко.

Адаптація до нормального життя Сергію далася складно. Найбільші проблеми були зі сном.

– До нас на фронт у відрядження часто приїжджали хлопці з 3-го полку. Коли я був у госпіталі, зайшовши у палату, побачив знайомого спецпризначення, який до нас приїжджав. І перша фраза, яку він сказав: «Нічого собі, ти ще й живий!», – посміхається атовець.

Зараз чоловік підтримує зв’язки з хлопцями з Черкас, Запоріжжя, Одеси, Херсонської області. Вони допомагають один одному у будь-яких ситуаціях.

– Трішки підтримує влада, надає пільги, але кожного року урізає їх. Мене вітають на роботі, дають премію. Чого не вистачає, так це якогось центру для спілкування, де ми могли просто зустрітися, поділитися спільними спогадами, інтересами. В основ­ному так зустрічаємося тільки у госпіталі, це добре, але не те. Там дуже суворий режим, повністю відкритися ти не зможеш, – каже співрозмовник.

Сергій Дорошенко вважає, що після закінчення війни треба шукати шляхи примирення, бо той мирний шлях, який пропонує нинішня влада, перспектив не має.

текст: Аміна Клюй

фото: надане співрозмовником