Сходинки на небеса
Про існування традиційних домашніх чи палацово-поміщицьких театрів в Україні, тим більше в шахтарській Олександрії, нам у школі чи на піонерських зборах не розповідали. Проте такі театри в Олександрії існували. Серед моїх однокласників були діти, які жили в приватних будинках ХІХ століття понад Березівкою та Інгулом. Мав щастя бачити тамтешні сонячні веранди, кімнати з кахляними грубками, книжкові шафи з Брокгаузом… і Бремом, фортеп’яни з примкнутими до них бронзовими підсвічниками і дерев’яні колони, що позначали колишній отвір сцени. Такі собі капсули часу чи ментальні ліфти… А Вертеп! І в прямому, і у переносному сенсах… Саме таким був двоповерховий будинок, в якому пройшло моє дитинство і юність. При цьому персонажі горішнього, «небесного» поверху, постійно мінялися з нижніми, а піаніни, гітари і співи лунали скрізь. Не тільки у верхніх і нижніх квартирах, а й у підземному пеклі кочегарки. При цьому, у мешканців тих, верхніх квартир, не було зверхності, а у нижніх – не було рабського «послушанія». І нагорі, і внизу зустрічалися унікальні «дєйствующиє ліца і ісполнітілі»... «Авторітєтний вор в законє» приймав на своєму нижньому поверсі персонажів зверху. (Бо там, нагорі, жінки цим персонажам «дихати не давали»). Так от, у своїй квартирі дядя Пєтя влаштував казино. І він, і його дружина, і гравці в преферанс – цілодобово, не виходячи з квартири, палили міцні цигарки і проводили цікаві дегустації. При цьому величезного бульдога вони прив’язували надворі, щоб він міг подихати, на відміну від «подсєленки», вчительки російської мови, яка нікуди не виходила, бо була прив’язана до зошитів і книжок. Перебуваючи формально у в’язниці, наш Пєтя-«авторітєт» насправді жив в Олександрії, а закривати промзонівські наряди до нього приїздили «мєнти» з Кіровограда.
Дві кравчині з нижніх поверхів обшивали не тільки жінок свого 12-квартирного будинку, а й декого з міської… як еліти, так і «іліти». Крутилися манекени, ворушилися «плєчікі» з напівпошитими сукнями, а напівроздягнені моделі крутилися перед дзеркалами під цілодобове шкварчання прасок. Декілька разів на рік тут шилися маскарадні костюми і для наших «утрєнніков», і дворових театральних вистав. Так, у нас у дворі був свій дитячий театр. Пам’ятаю як зараз, що ставили «Попелюшку» і щось, «із совремєнного». Були афіші, квитки, стільці з номерками для наших батьків і дорослих-сусідів і навіть театральна завіса між бузковими кущами. Але
задовго до цього всього, зачарований ляльковим театром у дитячому садочку, я показував лялькові вистави для батьків. Театр на дверях у кухні. На тих дверях, вгорі, було чотири скляні віконичка-екрани. До них по черзі притискалися або паперові фігурки Братика-Вовчика, Лисички-Сестрички або резиновий Кіт у Чоботях з ялинковим Коньком-Горбуньком… Радіола з важкими платівками озвучувала ті казкові фантазії, які дорослі витримували не довше п’яти хвилин. Аж образливо…Бувало, вийдеш на двір, а там нікого немає. Що залишаться? Залізти на височенне дерево або на вибір – два підземелля. Можна було спуститися у кочегарку, де чергова «діжурна» читає товстелезного Швейка, чи зазирнути через напівпідвальне вікно у пекло кухні, де у котлах киплять борщі і сновигають серед них розпарені тьотки з величезними ножами. Декілька разів бачив, як ці розбійниці рубали гусям голови біля справжнього «льодника» на задньому дворі і закривавлена кришка столітрової каструляки, куди скидали «казньоних», підскакувала і гриміла, як ударна установка смерті. В цьому ж таки дворі вперше почув Led Zeppelin «Stairway to Heaven» і взяв до рук гітару, пензлі і фотоапарат. Ось вам на фото мій рідний під’їзд. 30.12.2024. Не зупиняйтеся!
Текст і фото: Валерій Жванко
