...І народжує майстер казку

Коли бачиш ці роботи, ніби потрапляєш у казку, точніше, у казковий палац. Ось під’їжджає вишукана карета, запряжена у пару гнідих коней. З неї виходять закохані і щасливі Принц з Попелюшкою. Ступають на поріг палацу, де їх оточує блиск і багатство. Світлом кімнати наповнюють свічки, встановлені на високих і низьких підсвічниках. Ось круглі та квадратні скриньки для сережок і перстнів, для намиста і кольє, для кулонів і медальйонів. А на столиках примостилися цукерниці і салфетниці. Відраховують невпинний час годинники. Проте герої цієї казки - подружжя Сергійчуків Володимир і Наталія - не підвладні часу. Принаймні, на знімку дев’ятнадцятирічної давності, що вставлений у оригінальну рамку. Володимир Сергійчук і є автором колекції з дерева та фанери.

 

Жодне районне чи й обласне свято не проводиться без виставки робіт вчителя трудового навчання Несватківського навчально-виховного комплексу, народного умільця Володимира Сергійчука. Він, мабуть, єдиний такий чарівник в Олександрівському районі. Ось і нещодавно на обласне фольклорне свято на Трійцю, що відбулося біля Розумівки, майстер привіз свої роботи. Правда, невелику їх частину, бо все зібрання на столику не вмістилося б. Гості з неабиякою цікавістю розглядали скриньки, підсвічники, годинники... Було немало й таких, які охоче б щось придбали. Та коли питали про ціну, Володимир Сергійчук ніяковіло відповідав, що роботи не продає.

 

Народився він на Житомирщині. Цей поліський край відомий різьбярами. Немало таких було й у його рідному селі Виступовичі. З технологією різьблення по дереву ознайомився будучи студентом, коли навчався у Мозирському педагогічному інституті у Білорусі. Закінчував вуз і вже знав, що... у рідні краї не повернеться. Його село опинилося в забрудненій Чорнобильською аварією зоні. Люди готувалися до переселення в Несваткове Кіровоградської області.

Коли приїхали на нове місце, з’ясувалося, що для молодого вчителя трудового навчання роботи тут немає. Та, склавши руки, хлопець сидіти не хотів. Тай не міг. Знайшов роботу в Олександрівці, на стації юних техніків. Йому довірили гурток декоративно-прикладного мистецтва. Там, у одній з невеликих кімнат, керівник з дітьми розглядали книги і журнали з різьблення по дереву, разом вчилися підбирати спеціальну деревину і фанеру, олівцем наносити на неї візерунок, правильно тримати лобзик і пилку. Міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром вчилися азам декоративно-прикладного мистецтва. А невдовзі вже разом створювали свої «шедеври». Так, ті перші свої роботи початківці вважали саме такими.

Береже перший свій витвір – скриньку – і Володимир Сергійчук. Каже, вона для нього найдорожча. А у 1996 році, коли відчинила двері новозбудована школа у Несватковому, він став тут вчителювати і паралельно вести гурток різьблення по дереву. Відтоді немало дітей навчилися майстерно працювати з лобзиком та пилкою. І що цікаво - поряд з хлопчиками, для яких ця справа звична, різьбярством цікавилися й дівчатка. А найактивніші з них – Леся Корж, сестрички Люда і Ліда Базюки. Діти радіють кожній своїй роботі і з нетерпінням несуть додому власноруч виготовлений подарунок мамі чи бабусі.

Другокласником у гурток прийшов і син Володимира Сергійчука - Олексій. Зараз він закінчив десятий клас і може пишатися своїми роботами по дереву. Найбільше з них - декоративні дощечки для кухні.

Утім, задоволення хлопець знаходить в іншому – зі звичайних сірників будує палаци і храми. Їх вже з десяток. Наприклад, на мініатюрну капличку здалося десять упаковок сірників. Вдавшись до підрахунків, виходить, що Олексій потримав у руках кожен з шести тисяч сірників. І не просто потримав, а акуратно відрізав сірчану голівку і приклеїв до сірника-сусіда. Так і «зводить» споруди.

Зрозуміло, й ця робота копітка і виснажлива. До того ж, вимагає чимало часу. На одні роботи Олексія і Володимира Сергійчуків іде кілька тижнів, на інші – два-чотири місяці.

А от чи допомагає майструвати дружина, чоловік з усмішкою відповів: «Звичайно! Вона після нас з Олексієм прибирає та сміття виносить». Сказав ніби жартома, та доля правди у цьому є. Адже за теплої погоди батько з сином майструють у дворі під яблунею, а ось у мороз чи дощ розкладаються у кімнатах будинку. Тож і доводиться жінці після їхньої творчості братися за віник і совок. Зате Наталія Сергійчук першою оцінює нові вироби своїх рідних. До її думки вони завжди дослухаються.

І хоч свої роботи Сергійчуки не продають - вони охоче дарують ці краплинки чудової казки близьким та друзям. Для гарного настрою, на добру згадку.