У нас на донорську нирку доводиться чекати дуже довго. Можна й не дочекатися…

Проблема донорства в Україні від початку незалежності то періодично піднімається, то її знову закопують під стосами паперів у кабінетах можновладців. А тим часом тисячі наших співвітчизників помирають, так і не дочекавшись свого шансу на порятунок. Найстрашніше, що такий «список смертників» поповнюють діти. Скільки малих пішло на той світ, бо батьки не змогли зібрати гроші на пересадку того ж кісткового мозку за кордоном, наразі навряд чи хтось скаже, але цифри без сумніву вражаючі. Волонтери переконані, якби операції з транс­плантації в Україні від нерідних донорів стали нормою, якби існувала база донорів, статистика була б не такою страшною.

В Україні, наприклад, пересадку кісткового мозку роблять лише у випадку, коли є рідний донор або ж дитина сама собі може бути донором. У всіх інших випадках – донорів шукають у закордонних клініках, у них є необхідні бази. В Україні, на жаль, таких немає, – коментує волонтер онкохворих діток Наталія Селецька.

52-­річна жителька Олександрії – Алла хворіє на ниркову недостатність. Уже п’ять років поспіль жінка щотижня їздить в обласну лікарню на гемодіа­ліз. Без цієї процедури вона б померла. До такого графіку, Алла зізнається, звикла. Хоча констатує, якби була можливість отримати донорську нирку від нерідного реципієнта, а операція була безкоштовною чи бодай вистачало грошей на неї – погодилася б на пересадку.

– Я хворію вже давно. У мене був хронічний пієлонефрит, який потім перейшов у ниркову недостатність. Мені сказали, я можу стати в чергу на операцію з пересадки нирки. Але у нас роблять переважно від рідних донорів. Моїй мамі, яка теоретично могла б стати донором, 74 роки... Самі розумієте, куди їй операцію робити. Можна матеріал взяти і від дітей, однак я на таке не погодилася – вони молоді, у них все життя ще попереду. Звичайно, якби у нас в Україні, в Кіровограді можна було б, як у Білорусі, зробити пересадку… У них, здається, є закон, який дозволяє зробити безкоштовно трансплантацію від трупного донора, тобто від людини, яка померла. Все було б інакше, – говорить співрозмовниця «КП». – У нас же на донорську нирку доводиться чекати дуже довго. Можна й не дочекатися… Тому я на чергу не ставала. Та й грошей немає – дорого. Буває, дехто чекає на операцію 5­7 років, а то й більше. Це нереально! Інколи роблять пересадку після того, як люди були довго на діалізі. Але все одно не вдається запустити систему, бо коли людина 5­7 років на діалізі, може відмовляти сечовивідна система. Тоді пересадка може вже й не допомогти, або потрібно робити ще ряд операцій. Це додаткові витрати. Де я візьму гроші?

Алла зізнається, її хвороба повністю контролює життя. Через ниркову недостатність жінка не працює – виживає на пенсію з інвалідності.

– З пенсії у 1600 гривень на пересадку не назбираєш, – додає жінка.

Нині вона мріє навіть не про донорський орган, а про можливість бодай процедуру гемодіалізу проходити у рідній Олександрії. Їздити до Кіровограда – це щоразу випробування.

– Я приїжджаю раз на тиждень, дорога лише в один бік займає три години. Це вже для мене випробування. Але такі, як я, все одно їдуть у будь­яку погоду – це наше життя. Ми прив’язані до лікарні. Буває, приїжджаємо, а місць у відділенні немає, черги великі. Це з урахуванням того, що зробили три зміни на діаліз, дехто вночі під апаратом... А є такі, що їздять по 2­3 рази на тиждень. Одна жіночка взагалі живе в лікарні, бо їй часто потрібно робити діаліз, а вона на інвалідному візку і не може через день­два приїжджати. Додому їздить раз у два місяці.., – розповідає Алла.

– Якби в Олександрії відкрили гемодіалізне відділення, це було б щастя. Нам багато не треба: поставте 5­7 ліжок, зробіть дві зміни і на наше місто вистачить. Так і нам легше буде, і обласний центр трохи розвантажать. От я поки що їжджу раз на тиждень, дехто частіше… Боюсь, що й мені доведеться їздити частіше. Так не те, що на пересадку нирки, на дорогу не вистачатиме, – зітхає співрозмовниця «КП».

Медики тим часом пояснюють, за законом, який приймався ще у дев’яностих, діє презумпція незгоди. Тобто навіть після смерті людини лікарі не мають права використати її органи як донорський матеріал. Порятунком могла б стати зміна законодавства і презумпція згоди на донорство після смерті, однак, коли це станеться – спрогнозувати не береться ніхто.

Заступник головного лікаря обласної лікарні Таміла Декусар пояснила «КП», що трансплантацію органів нині здійснюють у медзакладах Києва, Запоріжжя й Одеси. На Кіровоградщині такого відділення, на жаль, немає. Але і там, каже фахівець, питання трансплантології вирішуються непросто.

– Вони цим займаються, мають гарні результати. Але там пересаджують органи переважно від живих, а не від трупних донорів. На цей вид донорства черги великі й не зав­жди вдається­ отримати орган. Часто після раптової смерті когось, родичі не дозволяють взяти матеріал. Якби у нас діяла презумпція згоди на донорство після смерті та був центр транс­плантології, то, можливо, ми б змогли допомогти багатьом людям, навіть на місцевому рівні, – переконана Декусар.

Однак, зауважує заступник головлікаря, аби створити такий центр в області, потрібно чимало ресурсів – гроші, обладнання, спеціально навчені люди і найголовніше – законодавство.

– Для створення центру з пересадки органів потрібно дуже багато. Крім того, це ще й дуже дорого. Треба відповідна апаратура, спеціально підготовлені фахівці. Це питання глобальне, надзвичайно серйозне. У нас цей напрямок медицини відстав – відсутній закон про презумпцію згоди на донорство після смерті. Але він пропонується, – говорить Декусар.

Правники теж апелюють до закону і констатують: навіть якщо людина захоче нотаріа­льно оформити своє бажання на забір органів після її смерті, виконати це не реально.

– По­перше, не прописаний механізм, як це оформити. Якщо у вигляді угоди, то для цього має бути дві сторони – той, хто дає, і той, хто приймає. По­друге, якщо оформити як спадщину, то теж немає механізмів його виконання. По­третє, якщо оформити угоду між фізичною особою (людиною, яка хоче віддати після смерті органи) і юридичною особою – клінікою, теж немає механізму виконання угоди. Виходить глухий кут. Якщо в Україні з’явиться нове законодавство про донорство, дуже хотілося б, щоб законотворці не забули внести зміни і до супутніх законів, аби мати можливість їх виконувати у повній мірі, – пояснює «КП» приватний нотаріус.

Чи багато охочих допомогти іншим після власної смерті на Кіровоградщині – «КП» традиційно провела опитування. Його учасники в цілому не проти донорства, але таку згоду частіше дали б для порятунку когось із рідних.

– Ніколи раніше не думала про те, щоб стати донором для когось після смерті. Але перша думка, яка промайнула в голові після запитання про це, – так! Загалом до донорства ставлюся позитивно. Якщо це врятує комусь життя, то я тільки за, – говорить 36­-річна Тетяна Данилова.

– Це дуже делікатне питання... Я не думаю, що законом можна змусити когось шматувати своє тіло після смерті. Моє тіло, наприклад, нікому не згодиться, бо я був ліквідатором аварії в Чорнобилі. До чого йде людство, я не розумію. Але, якби це стосувалося моїх рідних, я віддав би все, що треба, заради їхнього життя, – пояснює свою позицію 50­-річний Олег Коломієць.

– Я згодна дати дозвіл на донорство після смерті. Якщо лікарі скажуть, що у мене є здорові органи, які можуть врятувати чиєсь життя, то звичайно – так. Мені ж вони тоді вже будуть не потрібні, – коментує 22-­річна Наталія Терепища з Хмельового.

– До донорства я ставлюся­ схвально. Якщо мої органи врятують чиєсь життя – буду тільки рада, – зізнається 60-річна Людмила Рибаченко.

– Про смерть я поки не думав. Але до донорства після смерті та й до трансплантації в цілому ставлюся позитивно. Тому не проти стати для когось донором, врятувати чиєсь життя, – говорить 36­-річний Володимир Гавриш.

– Я, як і Ленін, – жив і буду жити, а якщо доведеться померти, то згоден на донорство лише для родичів, – відстоює свою позицію 60­-річний Василь Якубович.

– Я проти такого донорства. Україна не готова до цього кроку, – переконаний 34-­річний В’ячеслав Арбузов.

Хоча Україна як держава, може і не готова до трупного донорства, адже вирішення цієї проблеми вимагає не лише змін законодавства, а й серйозної роботи і величезних коштів, зате самі українці допускають свою презумпцію згоди на трупне донорство і це, кажуть експерти, позитивний сигнал. Та чи почують його ті, хто повинен це зробити, – питання відкрите. А між тим, маючи величезний потенціал лікарів, які нині роблять революції в світовій(!!!) медицині, Україна залишається аутсайдером у напрямку трансплантології.

текст: Наталка Маринець
фото: з відкритих джерел