Діти з особливими потребами – це не діти?

У середині жовтня урядовці прийняли постанову, згідно з якою з 1 вересня наступного навчального року припинять набір учнів до підготовчих і перших класів спеціальних шкіл і забезпечать умови для навчання особливих дітей у спеціальних або інклюзивних класах загальноосвітніх закладів. На Кіровоградщині інклюзивну освіту – коли діти з особливими потребами навчаються разом із іншими учнями, почали запроваджувати ще у 2011 році. Тоді все проходило не так гладко. Нині перипетії ніби вляглися, але, як з’ясувала «КП», тільки на перший погляд.

– У Данила легка форма дитячого церебрального паралічу. Після обстеження лікарів ми отримали висновок, що син може ходити у звичайну школу. Протягом першої чверті у першому класі Данило навчався в одній із шкіл міста. Ще на підготовці ми розраховували, що він ходитиме у звичайний клас. Але сталося не так, як гадалося, – розповідає «КП» Ірина Комарів – мама тепер уже четвертокласника, який навчається в інклюзивному класі кіровоградської школи №35.

Жінка пригадує, Даня лише перші кілька тижнів ходив із усіма дітьми на уроки. Однак потім їм поставили умову: дитину навчатимуть за індивідуальним планом.

Мама хлопчика пригадує, чимало часу з’ясовувала стосунки з керівництвом школи, адже малий добре інтегрувався у клас і йому подобалося навчання. Зрештою Ірина домоглася, аби син відвідував школу на рівні з усіма. Але дозволили відвідувати лише окремі уроки.

Ірина розповідає, Данило плакав ледь не щоранку. Після такого ставлення до сина жінка вирішила перевести його в іншу школу.

– Він у мене дуже рухливий. Йому потрібне спілкування з однокласниками, з учителями. Я зателефонувала у  школу, – розповідає мама особливого хлопчика. – Коли я повідомила, що переводжу Данила в інший навчальний заклад, мене почали вмовляти залишити дитину. Казали, нехай ходить на всі уроки. Але я вже прийняла остаточне рішення.

Так із другої чверті Данило почав навчання в іншій школі.

– Коли ми перейшли в цей навчальний заклад, Данило дуже зрадів, бо там навчався його друг Давид. Вони ще в дитячий садок разом ходили. Дуже швидко Даня з усіма роззнайомився. Клас у них дружній, – каже Ірина.

Друг Данила теж навчається за інклюзивною формою навчання. У хлопчика також легка форма ДЦП.

– Коли Давид ішов у перший клас, я дуже хвилювалася, як до нього  ставитимуться інші дітки, – пригадує мама Давида – Тетяна Бевз. – Боялася, що його ображатимуть… Але все минулося.

Тетяна розповідає, свідомо обрала школу №35, бо знала, що там є інклюзивна освіта. У штатному розписі працівників закладу виділяється півставки вихователю, який допомагає діткам з особливими потребами. Загалом у школі майже 800 учнів, із них 26 мають особ­ливі потреби.

– Ці діти мають різну інвалідність – по зору, по слуху, хтось має серцеві захворювання. Одинадцятеро з 26 навчаються за індивідуальним планом вдома. З ними вчителі займаються за окремим розкладом, – каже директор школи Юрій Конопат і додає, лише двоє учнів навчаються в інклюзивному класі – це Давид і Данило. – У хлопчиків легка форма ДЦП. Вони можуть самостійно ходити і навіть бігати. Але біля них повинен бути хтось із батьків чи педагогів, щоб у разі чого надати допомогу. Тому з цією метою у нашій школі свого часу створили інклюзивний клас.

Ірина Комар теж задоволена обраним навчальним закладом. Зізнається, тепер її син дійсно любить ходити до школи.

Як і всі діти у такому віці, Даня і Давид дуже допитливі й люблять брати участь у різних заходах.

– Данило любить малювання, основи здоров’я, фізкультуру та футбол. А от математику не дуже. Як в усіх дітей, інколи є бажання зробити уроки, коли цікаві завдання, улюблені предмети, а інколи й не хоче, – посміхаючись розповідає мама хлопця. – А загалом, дуже любить спорт, мріє бути футболістом або спортивним коментатором.

Давид же перебрав купу професій, ким би хотів бути у майбутньому.

– То планував бути ресторатором, то кухарем. Зараз мріє стати програмістом або письменником. Уже навіть написав кілька розповідей про улюблену кішку, про героїв, які є в комп’ютерній грі – придумав свою історію з ними… Такий вигадливий хлопчик, – додає Тетяна Бевз. – А нещодавно в школі відбувся конкурс юних мовознавців до Дня писемності. Давид зайняв перше місце. У нього купа емоцій, вражень. Приніс додому грамоту.

Батьки хлопчиків визнають, існування інклюзивних класів має надзвичайно велике значення.

Та якщо зараз у школах області інклюзивне навчання стало нормою, а шкільні колективи, батьки і діти нормально сприймають особливих учнів, то раніше така інтеграція супроводжувалася скандалами. Спротив був серйозний – батьки категорично не бажали, щоб в одному класі з їніми дітьми вчилися діти з особ­ливими потребами.

Така ситуація була й у тій же кіровоградській школі №35 п’ять років тому. Проти такої освіти були і батьки, і навіть більшість педагогів. Вони влаштували величезний скандал, а тодішньому директору школи Тарасу Бабаку, який був одним із ініціаторів запровадження інклюзивного нав­чання, висловили недовіру.

Вчителі, наприклад, боялися, що зміниться назва школи, наявність спецкласів накладе відбиток на здорових дітей, а статус викладачів – понизиться. Батьки натомість вважали, що діти з особливими потребами можуть бути небезпечними та повинні навчатися окремо!

Нині управління освіти і науки облдержадміністрації та й саме керівництво школи той скандал згадувати не хочуть. Більше того, навіть заперечують, що був такий факт.

– У нас жодних скандалів не було. Ми підтримуємо дітей. У батьків найкращі відгуки, дітки звиклися, – запевняє заступник директора з навчально­виховної роботи Валентина Дехтяренко.

– У 2011 році непорозуміння з приводу інклюзії були лише в одній школі області. Але цю тему вже не варто піднімати. Існують інші питання, про які необхідно говорити, – не вистачає відповідних фахівців у школах – вихователів, дефектологів, психологів, – каже начальник відділу дошкільної, загальної середньої, позашкільної освіти та виховної роботи управління освіти та науки облдержадміністрації Світлана Янкул.

Посадовиця констатує, наразі проблем, окрім нестачі кадрів, із запровадженням інклюзивної освіти у школах Кіровоградщини немає.

– На сьогодні у нас 193 учня навчаються інклюзивно у 96 загальноосвітніх школах. Це 159 класів з інклюзивною формою навчання. В області найперші школи зі спецкласами з’явилися саме у Кіровограді, а потім уже поступово в районах. Перед тим, як запровадити інклюзивне навчання у певній школі, ведеться роз’яснювальна робота з батьками, учнями. Практичні психологи пояснюють про толерантне ставлення до дітей­інвалідів, що дитина має повне право відвідувати навчальний заклад на рівні з усіма, що така дитина нічим не відрізняється від інших, – наголошує Янкул.

У той же час практичний психолог Центру психологів­практиків із обласного центру Олена Каліман вважає, що в сучасному суспільстві перехід дітей із особливими потребами в звичайні школи може вплинути негативно.

– Наразі не вистачає підготовлених спеціалістів, стереотипи нашого суспільства теж провокують школярів на вороже ставлення до дітей із особливими потребами. Є і гарні результати таких реформ, але, на жаль, це поодинокі випадки. Питання інклюзії періодично піднімається в суспільстві. Інклюзія, індивідуальне навчання чи спеціалізований заклад – це залежить від дитини, від того, який рівень розвитку вона має, які індивідуальні особливості у неї, як довго і успішно з дитиною працюють спеціа­лісти. Необхідно враховувати кожен випадок індивідуально, – пояснює «КП» психолог.

Олена Каліман зазначає, в Україні, на відміну від інших країн, навіть гіпер­активність нині вважають діагнозом, через який дитину можуть перевести навчатися у спеціалізований заклад.

– За кордоном синдром дефіциту уваги та гіперактивності не є медичним діагнозом. Вважається, коли дитині виповниться 10­12 років симптоми зникнуть, через збільшення кори півкуль головного мозку і покращення кровопостачання. Такі діти мають гарний рівень інтелектуального розвитку, а тому можуть відвідувати звичайні школи. Краще, коли в такий час із дитиною працюватиме психіатр, дефектолог, психолог, корекційний педагог, – каже психолог.

Тим часом «КП» поцікавилася у батьків і вчителів, як вони ставляться до інклюзивної освіти. Більшість вважають таке нав­чання нормальним. При цьому зауважують – голов­не правильно пояснити ситуацію дітям.

– Я абсолютно нормально ставлюся до інклюзивного навчання. У нас у школі навчається хлопчик із ДЦП уже сім років. Діти ставляться як до собі рівного. Головне – правильно налаштувати батьків, а батькам – своїх дітей, – каже мама двох школярів, учитель Кіровоградського навчально­виховного об’єднання №25 Оксана Василенко.

– А що, діти з особливими потребами – це не діти? Їм також потрібна освіта! Якщо вони можуть «потягнути» таку шкільну програму, то чому б і ні, хай навчаються. Я думаю, на навчання моєї дитини це ніяк не вплине. Тому абсолютно спокійно до цього ставлюся.­ Кожен має право на освіту, – переконана 30­річна Людмила Ладиженська.