«Весна. Я повернуся». Про свою війну на сході країни боєць із Олександрійського району розказує у віршах
Війна – для кожного своя, незалежно скільки від неї минуло часу. Хтось згадує далекі фронти 39-45, а для когось іще не згасли бойові заграви на сході нашої країни. Втім є те, що об’єднує всі війни, у які б часи вони не відбувалися: це завжди страшно, і завжди є люди, які хочуть боронити свою землю. До таких належить і Сергій Черних із села Щасливе Олександрійського району. Понюхати пороху довелося йому вже в статечному віці із першими залпами градів на Донбасі. Чому пішов на схід добровольцем, розповів «КП».
– Я народився у Протопопівці Олександрійського району. Згодом родина переїхала на Донбас у Красноармійськ. Туди ж повернувся після служби в армії і аж до виходу на пенсію працював у правоохоронних органах. У 95-му переїхав у село Щасливе, – розповідає свою історію Сергій Черних і додає, жив із родиною мирно і щасливо. Напевно, на це впливала і назва села. Так було до того моменту, коли на Донбасі почалися бойові дії. Проживши у тих місцях десятки літ, за специфікою своєї роботи, чоловік добре знав тамтешніх людей. Серце йому защеміло, адже розумів, там у сільській місцевості живуть прості українці.
– Мені стало так образливо і за Україну, і за Донбас, і за наших людей, які не змогли одразу зупинити ту загрозу, що заповзала від сусідів, – пригадує співрозмовник «КП». – Пішов у військкомат, а там питають: скільки років? Кажу: 58. Неохоче, але послали на комісію. Пройшов її і поїхав добровольцем на схід.
Одразу рвався у найгарячіші точки, але так не сталося. Пройшов спеціальне навчання у військових частинах Львова і Херсона, а потім уже поїхав на війну... кухарем.
– Я ж пішов добровольцем. А таких чоловіків та ще й старшого віку брали тільки на «підручні» спеціальності. Товариш дав мені позивний «Лис» і я три місяці крутився між кухнею і бойовими діями, – ділиться Сергій і каже, потрапив на службу у Кіровоградську 57-му бригаду, яка дислокувалася під Костянтинівкою. Згодом, коли військове начальство дізналося, що Сергій Черних має звання майора, його призначили командиром взводу. Чоловік так прагнув потрапити на «передок», де кулі пригинали голови бійців в окопах, що таки домігся свого. Зі своєю першою ротою 57-ї бригади потрапив під Зайцеве, прямо у самісіньке пекло.
– Пробули там два місяці, то за цей час стріляли кожного дня. До вибухів настільки звикли, що коли десь бахкало, то вже навіть не було страшно, але розуміли, жити у таких умовах цивільному люду ненормально. Сепаратисти під кінець таки припнули нас до землі, – згадує боєць. – Ми вже виїжджали звідти, підігнали нам машину, ми тільки встигли в неї речі закинути, а тут мінометний обстріл як гахне! З бійцями ледве встигли вскочити у чийсь будинок і до наступного дня чекали, поки все стихне. Аж потім поїхали.
Чоловік каже, їхній бригаді пощастило. Із бойової зони всі повернулися живі. Далі ще служив у Костянтинівці, а в липні 2016 року демобілізувався.
Звісно важко згадувати той період, бо на власні очі побачив, що на війні немає правил і багато запитань лишаються без відповідей.
– Сепаратисти обстрілювали наші позиції зі 120-х мінометів, крупнокаліберних гранатометів, іншої важкої зброї. А нам дали наказ не стріляти. Я не міг зрозуміти, чому? Як тільки отримували дозвіл бити у відповідь, сепаратисти просили перемир’я, – продовжує співрозмовник «КП».
Побував Сергій Черних і в місцях, де довго жив, на Донеччині. Каже, непривітними стали.
– Не сподобалося мені там. Люди не змінилися. Багатьом просто байдуже, що там відбувається, вони займаються своїм господарством, багато бояться зайве слово сказати. Там завжди люди жили заможніше, бо добре заробляли на шахтах. Зараз, коли скрізь розруха, шахти позакривалися, їм важко змиритися з таким жебрацьким життям. Важко там жити, вночі не можна на вулицю вийти, криміногенна обстановка дуже напружена. До наших ставляться по-різному: хто доброзичливо, а хто неприязно, – розповідає він.
Чи міг Сергій Черних просто спостерігати за подіями на Донбасі? На це запитання відповідає рішуче – ні. Пішов добровольцем захищати не тільки донецьку землю, яка за багато років стала для нього рідною, а й свою родину. Ця війна загострила у чоловіка відчуття справедливості, а ще захоплення, яке має з юності. Сергій пише вірші і гарно малює. Зізнається, колись навіть хотів кинути роботу і присвятити себе художній справі.
– Це мені передалося по маминій лінії. Вона була творчою людиною, писала вірші і малювала. Мама має цікавий родовід. Її батько, а мій дід, був троюрідним братом Юрію Коцюбинському – сину письменника Михайла Коцюбинського. І мамине дівоче прізвище таке ж, – розповідає історію роду Сергій Черних.
Співрозмовник «КП» каже, може робити якусь справу, аж раптом осяють рядки.
– Одразу поспішаю записати, а потім уже відшліфовую, – каже талановитий боєць і додає, першими слухачами його творчості є дружина і син. У віршованих рядках говорить про свої почуття, про Україну, про лірику, політику. Вірші, написані на війні, зібрав у збірку – звичайний учнівський зошит, який назвав «Артемівський».
– Коли був на сході, написав вірш «Весна. Я повернусь», який присвятив дружині. Я не казав їй про нього, – зізнається боєць. – Думав, приїду додому, тоді послухає. Він був для мене наче ниточка, яка тримала за рідних. А коли вже приїхав додому – прочитав. Вона заплакала...
Весна. Я повернусь
Думками я лечу до тебе,
Та поле не пускає в небо.
Співає вітер кулями мені,
Не хоче відпускати навесні.
Десь із далека
налітають громи
І обрій колихається від болю.
А блискавиці хижі
хочуть крові,
Летять не зупиняючись ніколи.
Але то марно все.
Нема такої сили,
щоб перетнуть мій путь.
Ти вір, надійся, жди.
Я ранком повернусь з війни.
Радіостанція
Знову бій.
Та команди немає.
Автомат прикипів
до руки.
Тільки серце
тихенько зітхає,
Мов пташина
в тривожному сні.
Розривається громом динамік.
Все кричить, вищить,
і реве.
Вліво, вправо,
на плюс і на мінус
Та за душу хапає тебе.
Хтось поранений, вбитих немає.
Слава Богу!
І знову волає.
Ось з пекельного дна долетіли
Скам’янілі,
холодні слова:
– Я оточений,
хлопці... не знаю...
– Ми з тобою...
Ми поряд... Держись...
Знову тріск,
то розриви і кулі,
А проміння
на радіо мчить.
Все. Наказ командира: «До бою!».
Легко дихати стало
і жить.
Українська земля
Я лежу в сирій землі,
Люди ходять по мені.
Чи живий я, чи загинув
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Поруч мене автомат,
Повернуся я назад
Чи навіки тут залишусь?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Ви не плачте по мені,
Що лежу в сирій землі,
Чи душа моя – це я?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Я лежу в сирій землі,
Янгол розказав мені,
Що герой я,
тільки не зважаю.
Бо душа моя жива,
добре знаю!
І душа вже точно знає,
Що лежу в своїй землі.
І земля моя мені не заважає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!
Знайте всі, хто нас вбиває
і стріляє,
Що земля моя квітуча
і жива,
Ворогів вона ніколи
не приймає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!
– Я народився у Протопопівці Олександрійського району. Згодом родина переїхала на Донбас у Красноармійськ. Туди ж повернувся після служби в армії і аж до виходу на пенсію працював у правоохоронних органах. У 95-му переїхав у село Щасливе, – розповідає свою історію Сергій Черних і додає, жив із родиною мирно і щасливо. Напевно, на це впливала і назва села. Так було до того моменту, коли на Донбасі почалися бойові дії. Проживши у тих місцях десятки літ, за специфікою своєї роботи, чоловік добре знав тамтешніх людей. Серце йому защеміло, адже розумів, там у сільській місцевості живуть прості українці.
– Мені стало так образливо і за Україну, і за Донбас, і за наших людей, які не змогли одразу зупинити ту загрозу, що заповзала від сусідів, – пригадує співрозмовник «КП». – Пішов у військкомат, а там питають: скільки років? Кажу: 58. Неохоче, але послали на комісію. Пройшов її і поїхав добровольцем на схід.
Одразу рвався у найгарячіші точки, але так не сталося. Пройшов спеціальне навчання у військових частинах Львова і Херсона, а потім уже поїхав на війну... кухарем.
– Я ж пішов добровольцем. А таких чоловіків та ще й старшого віку брали тільки на «підручні» спеціальності. Товариш дав мені позивний «Лис» і я три місяці крутився між кухнею і бойовими діями, – ділиться Сергій і каже, потрапив на службу у Кіровоградську 57-му бригаду, яка дислокувалася під Костянтинівкою. Згодом, коли військове начальство дізналося, що Сергій Черних має звання майора, його призначили командиром взводу. Чоловік так прагнув потрапити на «передок», де кулі пригинали голови бійців в окопах, що таки домігся свого. Зі своєю першою ротою 57-ї бригади потрапив під Зайцеве, прямо у самісіньке пекло.
– Пробули там два місяці, то за цей час стріляли кожного дня. До вибухів настільки звикли, що коли десь бахкало, то вже навіть не було страшно, але розуміли, жити у таких умовах цивільному люду ненормально. Сепаратисти під кінець таки припнули нас до землі, – згадує боєць. – Ми вже виїжджали звідти, підігнали нам машину, ми тільки встигли в неї речі закинути, а тут мінометний обстріл як гахне! З бійцями ледве встигли вскочити у чийсь будинок і до наступного дня чекали, поки все стихне. Аж потім поїхали.
Чоловік каже, їхній бригаді пощастило. Із бойової зони всі повернулися живі. Далі ще служив у Костянтинівці, а в липні 2016 року демобілізувався.
Звісно важко згадувати той період, бо на власні очі побачив, що на війні немає правил і багато запитань лишаються без відповідей.
– Сепаратисти обстрілювали наші позиції зі 120-х мінометів, крупнокаліберних гранатометів, іншої важкої зброї. А нам дали наказ не стріляти. Я не міг зрозуміти, чому? Як тільки отримували дозвіл бити у відповідь, сепаратисти просили перемир’я, – продовжує співрозмовник «КП».
Побував Сергій Черних і в місцях, де довго жив, на Донеччині. Каже, непривітними стали.
– Не сподобалося мені там. Люди не змінилися. Багатьом просто байдуже, що там відбувається, вони займаються своїм господарством, багато бояться зайве слово сказати. Там завжди люди жили заможніше, бо добре заробляли на шахтах. Зараз, коли скрізь розруха, шахти позакривалися, їм важко змиритися з таким жебрацьким життям. Важко там жити, вночі не можна на вулицю вийти, криміногенна обстановка дуже напружена. До наших ставляться по-різному: хто доброзичливо, а хто неприязно, – розповідає він.
Чи міг Сергій Черних просто спостерігати за подіями на Донбасі? На це запитання відповідає рішуче – ні. Пішов добровольцем захищати не тільки донецьку землю, яка за багато років стала для нього рідною, а й свою родину. Ця війна загострила у чоловіка відчуття справедливості, а ще захоплення, яке має з юності. Сергій пише вірші і гарно малює. Зізнається, колись навіть хотів кинути роботу і присвятити себе художній справі.
– Це мені передалося по маминій лінії. Вона була творчою людиною, писала вірші і малювала. Мама має цікавий родовід. Її батько, а мій дід, був троюрідним братом Юрію Коцюбинському – сину письменника Михайла Коцюбинського. І мамине дівоче прізвище таке ж, – розповідає історію роду Сергій Черних.
Співрозмовник «КП» каже, може робити якусь справу, аж раптом осяють рядки.
– Одразу поспішаю записати, а потім уже відшліфовую, – каже талановитий боєць і додає, першими слухачами його творчості є дружина і син. У віршованих рядках говорить про свої почуття, про Україну, про лірику, політику. Вірші, написані на війні, зібрав у збірку – звичайний учнівський зошит, який назвав «Артемівський».
– Коли був на сході, написав вірш «Весна. Я повернусь», який присвятив дружині. Я не казав їй про нього, – зізнається боєць. – Думав, приїду додому, тоді послухає. Він був для мене наче ниточка, яка тримала за рідних. А коли вже приїхав додому – прочитав. Вона заплакала...
Весна. Я повернусь
Думками я лечу до тебе,
Та поле не пускає в небо.
Співає вітер кулями мені,
Не хоче відпускати навесні.
Десь із далека
налітають громи
І обрій колихається від болю.
А блискавиці хижі
хочуть крові,
Летять не зупиняючись ніколи.
Але то марно все.
Нема такої сили,
щоб перетнуть мій путь.
Ти вір, надійся, жди.
Я ранком повернусь з війни.
Радіостанція
Знову бій.
Та команди немає.
Автомат прикипів
до руки.
Тільки серце
тихенько зітхає,
Мов пташина
в тривожному сні.
Розривається громом динамік.
Все кричить, вищить,
і реве.
Вліво, вправо,
на плюс і на мінус
Та за душу хапає тебе.
Хтось поранений, вбитих немає.
Слава Богу!
І знову волає.
Ось з пекельного дна долетіли
Скам’янілі,
холодні слова:
– Я оточений,
хлопці... не знаю...
– Ми з тобою...
Ми поряд... Держись...
Знову тріск,
то розриви і кулі,
А проміння
на радіо мчить.
Все. Наказ командира: «До бою!».
Легко дихати стало
і жить.
Українська земля
Я лежу в сирій землі,
Люди ходять по мені.
Чи живий я, чи загинув
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Поруч мене автомат,
Повернуся я назад
Чи навіки тут залишусь?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Ви не плачте по мені,
Що лежу в сирій землі,
Чи душа моя – це я?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Я лежу в сирій землі,
Янгол розказав мені,
Що герой я,
тільки не зважаю.
Бо душа моя жива,
добре знаю!
І душа вже точно знає,
Що лежу в своїй землі.
І земля моя мені не заважає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!
Знайте всі, хто нас вбиває
і стріляє,
Що земля моя квітуча
і жива,
Ворогів вона ніколи
не приймає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!