«Весна. Я повернуся». Про свою війну на сході країни боєць із Олександрійського району розказує у віршах

Війна – для кожного своя, незалежно скільки від неї минуло часу. Хтось згадує далекі фронти 39-45, а для когось іще не згасли бойові заграви на сході нашої країни. Втім є те, що об’єднує всі війни, у які б часи вони не відбувалися: це завжди страшно, і завжди є люди, які хочуть боронити свою землю. До таких належить і Сергій Черних із села Щасливе Олександрійського району. Понюхати пороху довелося йому вже в статечному віці із першими залпами градів на Донбасі. Чому пішов на схід добровольцем, розповів «КП».

– Я народився у Протопопівці Олександрійського району. Згодом родина переїхала на Донбас у Красноармійськ. Туди ж повернувся після служби в армії і аж до виходу на пенсію працював у правоохоронних органах. У 95-му переїхав у село Щасливе, – розповідає свою історію Сергій Черних і додає, жив із родиною мирно і щасливо. Напевно, на це впливала і назва села. Так було до того моменту, коли на Донбасі почалися бойові дії. Проживши у тих місцях десятки літ, за специфікою своєї роботи, чоловік добре знав тамтешніх людей. Серце йому защеміло, адже розумів, там у сільській місцевості живуть прості українці.

– Мені стало так образливо і за Україну, і за Донбас, і за наших людей, які не змогли одразу зупинити ту загрозу, що заповзала від сусідів, – пригадує співрозмовник «КП». – Пішов у військкомат, а там питають: скільки років? Кажу: 58. Неохоче, але послали на комісію. Пройшов її і поїхав добровольцем на схід.

Одразу рвався у найгарячіші точки, але так не сталося. Пройшов спеціальне навчання у військових частинах Львова і Херсона, а потім уже поїхав на війну... кухарем.

– Я ж пішов добровольцем. А таких чоловіків та ще й старшого віку брали тільки на «підручні» спеціальності. Товариш дав мені позивний «Лис» і я три місяці крутився між кухнею і бойовими діями, – ділиться Сергій і каже, потрапив на службу у Кіровоградську 57-му бригаду, яка дислокувалася під Костянтинівкою. Згодом, коли військове начальство дізналося, що Сергій Черних має звання майора, його призначили командиром взводу. Чоловік так прагнув потрапити на «передок», де кулі пригинали голови бійців в окопах, що таки домігся свого. Зі своєю першою ротою 57-ї бригади потрапив під Зайцеве, прямо у самісіньке пекло.

– Пробули там два місяці, то за цей час стріляли кожного дня. До вибухів настільки звик­ли, що коли десь бахкало, то вже навіть не було страшно, але розуміли, жити у таких умовах цивільному люду ненормально. Сепаратисти під кінець таки припнули нас до землі, – згадує боєць. – Ми вже виїжджали звідти, підігнали нам машину, ми тільки встигли в неї речі закинути, а тут мінометний обстріл як гахне! З бійцями ледве встигли вскочити у чийсь будинок і до наступного дня чекали, поки все стихне. Аж потім поїхали.

Чоловік каже, їхній бригаді пощастило. Із бойової зони всі повернулися живі. Далі ще служив у Костянтинівці, а в липні 2016 року демобілізувався.

Звісно важко згадувати той період, бо на власні очі побачив, що на війні немає правил і багато запитань лишаються без відповідей.

– Сепаратисти обстрілювали наші позиції зі 120-х мінометів, крупнокаліберних гранатометів, іншої важкої зброї. А нам дали наказ не стріляти. Я не міг зрозуміти, чому? Як тільки отримували дозвіл бити у відповідь, сепаратисти просили перемир’я, – продовжує співрозмовник «КП».

Побував Сергій Черних і в місцях, де довго жив, на Донеччині. Каже, непривітними стали.

– Не сподобалося мені там. Люди не змінилися. Багатьом просто байдуже, що там відбувається, вони займаються своїм господарством, багато бояться зайве слово сказати. Там зав­жди люди жили заможніше, бо добре заробляли на шахтах. Зараз, коли скрізь розруха, шахти позакривалися, їм важко змиритися з таким жебрацьким життям. Важко там жити, вночі не можна на вулицю вийти, криміногенна обстановка дуже напружена. До наших ставляться по-різному: хто доброзичливо, а хто неприязно, – розповідає він.

Чи міг Сергій Черних просто спостерігати за подіями на Донбасі? На це запитання відповідає рішуче – ні. Пішов добровольцем захищати не тільки донецьку землю, яка за багато років стала для нього рідною, а й свою родину. Ця війна загострила у чоловіка відчуття справедливості, а ще захоплення, яке має з юності. Сергій пише вірші і гарно малює. Зізнається, колись навіть хотів кинути роботу і присвятити себе художній справі.

– Це мені передалося по маминій лінії. Вона була творчою людиною, писала вірші і малювала. Мама має цікавий родовід. Її батько, а мій дід, був троюрідним братом Юрію Коцюбинському – сину письменника Михайла Коцюбинського. І мамине дівоче прізвище таке ж, – розповідає історію роду Сергій Черних.

Співрозмовник «КП» каже, може робити якусь справу, аж раптом осяють рядки.

– Одразу поспішаю записати, а потім уже відшліфовую, – каже талановитий боєць і додає, першими слухачами його творчості є дружина і син. У віршованих рядках говорить про свої почуття, про Україну, про лірику, політику. Вірші, написані на війні, зібрав у збірку – звичайний учнівський зошит, який назвав «Артемівський».

– Коли був на сході, написав вірш «Весна. Я повернусь», який присвятив дружині. Я не казав їй про нього, – зізнається боєць. – Думав, приїду додому, тоді послухає. Він був для мене наче ниточка, яка тримала за рідних. А коли вже приїхав додому – прочитав. Вона заплакала...

 
Весна. Я повернусь

Думками я лечу до тебе,
Та поле не пускає в небо.
Співає вітер кулями мені,
Не хоче відпускати навесні.
Десь із далека
налітають громи
І обрій колихається від болю.
А блискавиці хижі
хочуть крові,
Летять не зупиняючись ніколи.
Але то марно все.
Нема такої сили,
щоб перетнуть мій путь.
Ти вір, надійся, жди.
Я ранком повернусь з війни.

 
Радіостанція

Знову бій.
Та команди немає.
Автомат прикипів
до руки.
Тільки серце
тихенько зітхає,
Мов пташина
в тривожному сні.
Розривається громом динамік.
Все кричить, вищить,
і реве.
Вліво, вправо,
на плюс і на мінус
Та за душу хапає тебе.
Хтось поранений, вбитих немає.
Слава Богу!
І знову волає.
Ось з пекельного дна долетіли
Скам’янілі,
холодні слова:
– Я оточений,
хлопці... не знаю...
– Ми з тобою...
Ми поряд... Держись...
Знову тріск,
то розриви і кулі,
А проміння
на радіо мчить.
Все. Наказ командира: «До бою!».
Легко дихати стало
і жить.

 
Українська земля

Я лежу в сирій землі,
Люди ходять по мені.
Чи живий я, чи загинув
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Поруч мене автомат,
Повернуся я назад
Чи навіки тут залишусь?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Ви не плачте по мені,
Що лежу в сирій землі,
Чи душа моя – це я?
Я не знаю. Я не знаю.
Я не знаю.
Я лежу в сирій землі,
Янгол розказав мені,
Що герой я,
тільки не зважаю.
Бо душа моя жива,
добре знаю!
І душа вже точно знає,
Що лежу в своїй землі.
І земля моя мені не заважає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!
Знайте всі, хто нас вбиває
і стріляє,
Що земля моя квітуча
і жива,
Ворогів вона ніколи
не приймає.
Знаю я, це знаю,
знаю, знаю!