А з пам'яті ніщо не зникає

Початок Вітчизняної війни 22 червня 1941 року застав нашу сім'ю в Києві. Коли мама мене розбудила, батько був уже вдягнений. Поправив портупею, кобуру з пістолетом, підійшов до мене, підняв двома руками над собою, сказав, що все буде гаразд. Поцілувавши маму, вийшов. Ми – на балкон, батько вже був біля свого мотоцикла. Той загуркотів, рвонувся вперед і зник за будинком.

Сім'ї офіцерів евакуювали до Тамбовської області, розмістили по селах. Мама не думала, що німці дійдуть до центру України, і вирішила повернутися в Кіровоград, де був батьків будинок, в якому жила і його мати Поліна Миколаївна.

Коли зайшли у двір, було 3 серпня 1941 року, а 5 серпня Кіровоград окупували німецькі війська. Зразу ж запрацювала нова адміністрація – міська управа, комендатура, обласний комісаріат, служба порядку, тюрма, поліція. Почали виходити три газети: «Українські вісті», «Український голос» та «Світ у картинках».

Ось так, «не ждано, не гадано» ми опинилися в окупації. Боялися всього – німців, поліцаїв… сусідів. Адже сім'я офіцера радянської армії.

У газетах, на парканах, стовпах були оголошення, в яких громадяни зобов'язувалися в міську управу здати мотоцикли, радіоприймачі, телефонні апарати, листівки, скинуті «радянськими ворожими» літаками. Негайно  треба було зняти всю радянську символіку.

Розповсюджено відозву Кіровоградської (фашисти не змінювали назву міста) української охорони міста: «Ми, працівники української охорони міста, закликаємо вас: вишукуйте і затримуйте всіх жидівсько­більшовистських комісарів, передавайте їх німецькій владі та нашій охороні». Обласний комісар міста попереджав: «Украинцы, у которых будут находиться неосвобожденные военнопленные, будут расстреляны».

Напроти грецької церкви (на місці нинішнього спорткомплексу) було дві шибениці, на яких майже щодня вішали людей.

Проте, діти є діти. Вони не розуміли, що таке небезпека. Хлопчаки знали, що йде війна, німці наші вороги, але чимось серйозним «нагадити» їм не могли. Та невеличку шкоду все ж робили.

Провулки Рівненський і Обривний перпендикулярно впиралися у вулицю Польову (нині Габдрахманова), на якій була в'язниця. Навколо неї був паркан із колючого дроту, за яким весь час ходив вартовий поліцай. Він ішов уздовж будинків по лінії Польової, а потім повертав за ріг і йшов метрів сорок по Рівненському. Коли він йшов по Польовій, нам було видно його з Рівненського, а за рогом – з Обривного.

Було це, мабуть, в кінці червня 42, бо вже поспіли абрикоси. Хтось зі старших хлопців навчив нас із абрикосових кісточок робити свистки. Велику кісточку треба терти об шматок цегли поки з'явиться дірочка. Потім цвяшком слід виколупати бубочку. Коли кісточка ставала порожньою, дуючи в неї можна було свистіти, а якщо всередину вкинути малесенький камінчик, то звук був схожий на міліцейський свисток. От ми придумали таку дуринку: коли поліцай ішов Польовою, сюрчав свисток з Обривного, він біг у той бік, а коли йшов за рогом будинку, свистіло з Рівненського. Кілька разів ми таким чином познущалися­ з вартового.

Увесь багаж із нашим майном батьки відправили з Києва на кіровоградську адресу. Встиг прибути лише батьків мотоцикл. За розпорядженням німецької влади його слід було здати до міської управи до кінця серпня. Але мій хрещений, дядько Семен (він був автомеханіком) сказав, що здавати мотоцикл не потрібно. Він хотів його розібрати, змастити мастилом і прикопати в кутку двору. Та не встиг.

Одного дня біля нашого двору зупинилася вантажівка. У кузові сиділи двоє німецьких солдат, із кабіни вийшов поліцай і зайшов у двір. Біля хати стояла баба Поля і мама. Поліцай почав кричати на жінок, чому вони до цього часу не виконали розпорядження німецької влади – не здали мотоцикла. За це їх можуть розстріляти.

Мама й баба розплакались – як же вони, жінки, зможуть везти того мотоцик­ла? Мама сказала: «Добре, що ви приїхали. Он він стоїть в сараї, забирайте».

Солдати викотили по вже заготовленій дошці нашого мотоцикла в кузов і поїхали.

Колись, на початку сімдесятих років, мені пригадався цей випадок і я спитав у мами, чи пам'ятає й вона про це. «Звичайно пам'ятаю, – відповіла, – навіть більше. Інколи бачу цього колишнього поліцая в місті, він працює таксистом».

Я так і зашарів, почав просити маму, щоб показала мені його. Мама категорично відмовилася це зробити, побоюючись, щоб той не зробив мені зле.

Шкода. Я не збирався зрадникові мститись, але хотів, щоб він підвіз мене на таксі до нашого двору і спитати, чи не доводилося йому бувати за цією адресою. Та не вдалося мені здійснити цей «сценарій».

А багаж все­таки ми отримали… аж у 1947 році. Мамі прийшло повідомлення: «Якщо у вас збереглися документи на багаж, то можете його забрати з Кіровоградського багажного відділення».

Документи збереглися і ми забрали багаж. Яка то була радість. А мотоцикла батько придбав нового, вже в повоєнні п'ятдесяті. То був «ІЖ­49».

У часи гітлерівської окупації поліцаї наробили нам стільки лиха, що й до кінця днів вони пам'ятаються. Вони були жорстокіші за фашистів. На нашому провулку теж жив поліцай. Він служив у каральному підрозділі в'язниці, де було розстріляно понад дві тисячі радянських людей.

Щовечора цей негідник повертався додому дощенту п'яним, несучи з собою мішок із одягом забитих. Він зупинявся біля жінок і хвалився, скількох сьогодні застрелив особисто.

Утік із німцями, коли Кіровоград визволяла Радянська армія.

Фашистів ненавиділи не лише наші люди, а й солдати та офіцери їхніх союзних військ – румуни, угорці, італійці, які дислокувалися у нашому місті.

Одного разу ми з мамою бачили, як на розі вулиці Пушкіна і Тобілевича італійці побили німецького офіцера.

Якось ми з хлопцями гралися на Обривному провулку. Бачимо, йдуть двоє угорських солдатів. Від стовпа до стовпа був прикріплений товстий кабель польового телефону. Прикріплений був недбало, в деяких місцях звисав аж до землі. В одному місці угорці перерізали кабель ножем. Глянувши на нас, приклали вказівний палець до губи, мовляв – «мовчіть», і зникли за рогом останнього будинку.

По цьому ж провулку поліцаї возили підводою хліб із «п'ятого» магазину, що був на Пушкіна, у в'язницю. Сиділи ми з хлопцями на пригірку, метрів п'ятнадцять від дороги, по якій поліцай віз хліб. Я – з рогаткою, зарядженою камінчиком. У голові чомусь туманилося… розтяг гуму і, коли коні з підводою були якраз напроти мене, чомусь відпустив її. Через секунду коняка заіржала, скочила дибки й перекинула віз із хлібом та поліцаєм на землю.

Залунали «стопудові» матюки. Ніхто нічого не зрозумів. Лише я здогадався в чому річ. Хлопці помітили у мене в руках рогатку і їх наче вітром здуло. Мене, як пір'їнку, перекинуло через символічний паркан з дерези, пробіг двором, знову – через дерезу на межі з іншим двором і, – на свій провулок. Днів зо три не виходив гуляти.

Нарешті, 8 січня 1944 року Червона армія визволила Кіровоград від фашистів. У наступальній операції 2­го Українського фронту безпосередньо визволяли місто з'єднання 5­ї гвардійської армії під командуванням генерал­-лейтенанта Жадова, 7-­ї гвардійської армії генерал­-полковника Ротмістрова.

Військовий кореспондент газети «Правда» Полєвой у статті «Кіровоград», опуб­лікованій в газеті «Кіровоградська правда» 29 січня 1944 року писав: «…німецькі підпалювачі не встигли пов­ністю здійснити свою підлу справу: запалити все місто… Раптовість нашого удару виявляється в усьому…». Автор підкреслив, що операція з визволення Кіровограда була бездоганно продумана й блискавично виконана.

Наказом Верховного Головнокомандування 23­-м військовим частинам, які відзначилися в боях за визволення Кіровограда, присвоєно назву «кіровоградські».

Армія погнала фашистів, визволяючи наші міста і села, аж до гітлерівського логова – Берліна. А на звільнених територіях розпочиналася тяжка робота з відбудови зруйнованого й пограбованого окупантами.

Лише в Кіровограді майже цілком були знищені всі промислові підприємства, у тому числі завод «Червона зірка», хлібзавод, водогін, електростанція, зруйновані чи пошкоджені педінститут, школи, технікуми, лікарні, клуби, бібліотеки, музеї, 1300 житлових будинків. Дорослі, засукавши рукави, приступили до відбудови міста.

А що ж діти? Нам треба було чекати вересня 1944 року, першого вільного від окупантів вересня, коли ми мали піти до школи.

Батьки ще були на фронті, вдома – лише жінки. Молоді, до пенсійного віку, працювали. У дітей з 6­7 років теж були свої обов'язки. Голов­ний із них – стояти в черзі за хлібом, який видавали по картках. Займали чергу зранку і бувало що на весь день, бо хліб привозили в різний час, в основному в другій половині дня, а то й під вечір. Крім дітей, у черзі стояли пенсіонери. Баби «точили ляси», діди грали в карти, доміно, курили.

У дітей були різноманітні ігри: в копійки, цурку­палку, доганялки, жмурки, кидання ножа. Кожна гра мала конкретні правила. Нині вони, на жаль, уже вийшли з моди.

А ще хлопці й дівчата багато часу проводили на річці. У 6­7 років кожен умів плавати. Грали у футбол, лапту. Ніяких тренерів у нас не було, вчилися один в одного.

І ось, нарешті, настало 1 вересня 1944 року. Ми пішли в перший клас. Мені вже було 8 років і чотири місяці. Іншим –  по 10­11 років, бо під час окупації до школи не ходили.

Зразу після війни школи були окремо чоловічі й жіночі. На Биковій – чоловіча школа №20 у дворі, біля Грецької церкви (де зараз філія Київського інституту культури), а жіноча №15 у провулку (вулиця Чапаєва). Обидві школи були українські, неповносередні.

Були одягнені бідненько, в полатаних штанцях та сорочечках. Лише у декого були портфелі, а більшість – із торбинками, зшитими з лантухів, або клейонок. Зошити саморобні, з якогось паперу, а то й з газет. Дерев'яні ручки, чорнильниці (чорнило, в основному, з бузини).

Так ми почали навчання у школі. Проте, з кожним роком все вирівнювалося і вже в 1948 учні приходили до школи у спеціальній формі, з портфелями, зошитами та книжками.

З пам'яті ніщо не зник­ло, ні перший день війни, ні скинуті фашистами пам'ятники Леніну і Кірову, ні портрет Гітлера на постаменті пам'ятника Кірову, ні день визволення Кіровограда від окупантів, ні церковні дзвони, котрі повідомили про Перемогу у Другій світовій війні. Пам'ятається, як в березні 44­го все місто йшло за машинами, на яких везли тіла розстріляних у в'язниці наших людей, щоб поховати їх на фортечних валах.

Вже у травні 1944­-го на центральній площі міста знову встановили пам'ятник Кірову, а в парку – пам'ятник Леніну. Щоправда, спочатку бетонні, а згодом – бронзові.

Запрацювали кінотеат­ри – «Сивашець» (на місці нинішнього готелю «Київ») та імені Дзержинського (вулиця Леніна, поряд із відділенням міліції), пересувні кіоски з морозивом (денний квиток в кінотеатр для дітей – 10 копійок, порція морозива – 20 копійок). Хотілося того й того, а просити у матерів було соромно. То діти влітку потроху підробляли: кому щось допоможуть на базарі піднести, продавали воду (відерце й кружку носили по базару з примовкою: «Є холодна вода, руб напитись не біда»). За день заробимо й на кіно й морозиво, а то й на цукерку­подушечку.

Все пам'ятаємо, наче то було вчора. Колись запитали школярі про тодішні ціни. Народилися такі рядки: «На копійку – васер­квасер, за дві – всім телефонуй, за три ­ їдеш у трамваї, за чотири – пиріг жуй. Ну, а п'ять уже автобус, за шість – квасу келишок, а за 10 можна в спрагу випити томатний сік. Не кажу уже про пиво. «Жигулі» – за двадцять дві, тридцять три – бички в томаті, вже готові й не лови. Копійками не кидались – карбованця берегли. Цілий день тоді прожити ми за рубчика могли».

автор: Гарій Войченко