Колишній в’язень молитвою зцілився від сухот і сьогодні рятує таких, як він

У п’ять років він почав палити і малювати на пальцях татуювання. У сім – скоїв першу крадіжку і зрозумів, що дружити з бандитами цікавіше, ніж із однолітками. А у вісімнадцять – потрапив за грати і став «ближчим» до своїх. У в’язниці він підчепив та вилікував туберкульоз, кинув палити, навчився молитися. Чому колишній злочинець Олег Забілястий, відмотавши два терміни, добровільно повернувся за грати?

У третьому класі – на обліку у міліції

Навчання у школі не приваблювало Олега. Його тягнула вулиця – небезпека, азарт, ризик. Він рівнявся на вуличних бандитів і прогулював школу. Замість того, щоб учити уроки, – малював татуювання.

– Усі мої вуличні знайомі були судимі. Вони були круті і я рівнявся на них. Я почав малювати собі на руках татуювання. А раніше за це ставили на облік у психіатричну лікарню. Так і мене колись поставили – у третьому класі. Я прогулював школу, їздив «у танк» за місто з моїм другом Андрієм, якому пізніше дали пожиттєве. Мене, дякувати Богу, ця каторга минула, – розповідає Олег.

Батько Олега пив. Мама працювала на мотузковій фабриці у дві зміни, вдома бувала рідко. Вона намагалася­ поговорити з сином, однак результату не було.

– На вулиці всі були «сині», мене тягнуло до злочинців. Вони мені байки розповідали. Я їм вірив. Подумав, що у в’язниці всі справедливі люди. Почав красти. Мене більше ніхто не міг переконати, крім наших вуличних авторитетів. Словом, вулиця взяла мене в оберт, – каже чоловік.
 
Він скакалкою ганяв мене сорок хвилин

Тоді з малолітнім хлопчиськом дорослі вирішили «боротися» іншими методами. У міліції, де він теж стояв на обліку, його вирішили відправити в інтернат.

– Там займаються сиротами і дітьми, яких важко виховувати. Так тоді мені сказали і відправили у Новомиргородський інтернат.

Однак заклад не виправив малого злочинця. Уже в п’ятому класі він утік звідти, адже там, як він каже, морально знищували.

– Коли мама була не проти, мене відпускали на вихідні додому. Або мені доводилося тікати. В інтернаті до нас погано ставилися, при мені дитина в саду повісилася. Як зараз пам’ятаю його прізвище. В інтернаті була своя школа. Сиріт били скакалками. Одного разу і я потрапив під гарячу руку. У мене вийшов невеличкий конфлікт із класним керівником, я його обізвав. То він узяв скакалку і сорок хвилин ганяв мене по класу. Всі це бачили. На руках у мене були пухирі, синці. Після цього я втік, показав усе це мамі. Ми пішли у міськраду, потім у міліцію. Заяву я не написав. Але після цього моя «школа» закінчилася. На мене ніхто більше не звертав уваги, казали «стукач». Після п’ятого класу я втік додому, ні в інтернаті, ні в школі більше не навчався, знову почалася вулиця, – розповідає Олег.

Життя в клітинку

Смак волі і… крадіжка за крадіжкою. Олег пробирався в чужі квартири, зривав із перехожих ланцюжки, витягував продукти з кіосків, апаратуру – із заводів. Дев’яності роки пахли ризиком і блатним життям, від якого молодий хлопець отримував кайф.

– Перша крадіжка – годинник у школі. Я заховав його вдома, але мамка знайшла і я отримав ременя. Ну спіймали мене і що? За це ж не посадили. Отак далі я і почав красти, – каже Олег.

За грати він загримів вперше у вісімнадцять. Яка то була крадіжка за рахунком – не пригадує, але тоді вперше його життя було в клітинку.

– Я тоді заліз на завод – украв шини, акумулятор. І вже за другим разом мене спіймав дільничний. У 1997 році мене вперше посадили. Три місяці я відбув у СІЗО, – ділиться співрозмовник «КП».

Перший термін був без пригод і наїздів, без претензій. Потрапив до своїх.

– У мене все було нормально, як і в усіх бандитів, я уже був їхній. Два рази виходив у промзону відпрацьовувати – це було кілька годин на тиждень, – каже чоловік.

Менш як за три роки Олег вийшов на волю і повернувся до старого вуличного життя.

– Другий термін мені дали за те, що я з напарницею заліз у квартиру. Ми тоді взяли магнітофон, відеокамеру і ще щось. Та «завдяки» міліціонеру нам дали менший термін. Бо він у моєї напарниці забрав відеокамеру. Його відмазали. І суддя сказав: «Щоб ми не вплутували міліціонера, щоб не ламали йому життя, даю вам по три місяці і їдьте», – пригадує Олег.

Пізніше чоловік попався за золотий ланцюжок. Небезпека його не лякала, все влаштовувало. А за кожен відбутий за гратами термін робив нове татуювання.

– Ці татуювання з різними символами. Вони означають­ «невиправний», «люблю веселе життя», «відірваний від дому», «незадоволений владою», – розшифровує чоловік символи на тілі.

Туберкулому вилікував молитвою

Як відбував останній термін, ледь не задихнувся від сухот. Олег каже, його нав­мисне посадили в камеру до хворих на туберкульоз. Там уже за кілька місяців він сам не свій ходив від хвороби.

– Півтора року тоді був у розшуку. І коли мене спіймали міліціонери, навмисно посадили до хворих на туберкульоз з відкритою формою. Вони рвали, плювалися кров’ю… Я постукав у кормушку і сказав: «Ви ж знаєте, що посадили мене в камеру, де хворі на туберкульоз із відкритою формою?». На це мені відповіли: «Будеш багато говорити, я покличу оперативників». Тоді я вирішив не наражати себе на небезпеку, адже могли дати по печінці і показати, де нирки знаходяться. Тому я не став «загризатися». У той час був великий безлад у міліції, я не хотів їм нічого доводити, бо могли зробити, що завгодно, – пригадує Олег.

Щоб підчепити туберкульоз, достатньо було два тижні. А от чи вдасться вилікувати – гарантій не було.

– Я поїхав у СІЗО, мені зробили знімок і сказали збиратися в туберкульозний блок. Там був три місяці. «Налікував» собі туберкулому – це така грудка, коли від неправильного лікування паличка збирається докупи в одному місці і цементується, росте, розмножується в цьому клубочку до сірникової коробки. А потім тріскає і людина згорає від туберкульозу за двадцять хвилин, у залежності до якого ступеня розмножилася, – каже Забілястий.

Таке могло статися і з Олегом, однак його життя в цей момент змінилося назавжди. Він врятувався молитвою.

– Я почав молитися Богу, просив, щоб він мене зцілив. Я кажу: «Боже, поможи мені, бо я вже висох». І я відчув, як легені під час молитви щось обволікало. Знаєте, як забинтовують руку і відчувається дотик бинта. Тоді я отримав зцілення. Згодом зробив знімок і мені сказали, що в мене туберкуломи немає, – ділиться пережитим дивом співрозмовник «КП».

Пізніше у житті Олега ще був один знак, аби змінити своє життя, замислитися, прислухатися. На день народження він загадав бажання – кинути палити.

– У мене була мрія кинути палити. Я ж з п’яти років смалив. Ми тоді з другом гралися машинками на підлозі. Ішов мужик і кинув «бичок». Отак ми курнули вперше. А уже в шість років я курив, як дорослий. Був одержимий мрією кинути палити. Я брав цигарку в руки, підпалював, а мені ставало так гидко. Таке відчуття ніби губка просякнута нікотином. Хотілося­ блювати. Більше двадцяти разів я намагався кинути, але нічого не виходило. І на день народження я кажу: «Боже, якщо ти є, змінюєш людей, зроби так, щоб я не курив». Я молився тихо. Цього ніхто не чув, крім мене і Бога. І вранці я встав і ніби ніколи не курив. Так уже десять років, – розповідає Олег.

Я попросив змінити моє життя

Відтоді, як у житті Олега розпочалися хороші зміни, він почав відвідувати у в’язниці богослужіння. Власне, звідти і бере початок його нове життя.

– Я послухав, як Бог змінює життя, як зцілює. Я думаю, вірю, знаю, що Бог дав мені покаяння. То був мій останній термін. Пізніше я подав на суд про дострокове зняття судимості. Прокурор був не проти і з мене зняли всі судимості. Тоді я вперше зрозумів, що можу жити інакше, по-справжньому. Усі, хто потрапляє за грати, завжди задумується над цим, але не кожен робить. Жага до ризику, кайф, коли ти грабуєш – мене завжди перемагали. Але я став на коліна, помолився... У мене по-справжньому відкрилися очі. Ця злочинна і блатна романтика, красива тільки у піснях і кіно, а в моєму житті її більше немає, – зізнається Забілястий.

Мотивував Олега змінити життя його новий товариш. Саме він розповідав, що життя після в’язниці існує, що можна змінюватися і віддавати себе людям.

– Коли я «сидів», до нас прийшов Вова. Він тоді нам розказував про організацію, що займається підтримкою і доглядом ВІЛ-позитивних людей. У мене, як не дивно, ВІЛ немає, але я його тоді уважно слухав. Він ще виявився віруючим. Проводив нам богослужіння. Я не знав, як би склалося моє життя, але я повірив у себе, – згадує Олег.

Нове життя із… в’язнями

Зараз чоловік разом зі своїм товаришем Володимиром допомагає в’язням змінити життя. Після того, як сам вийшов на волю, почав займатися волонтерством. Олег – соціальний працівник обласного відділення Всеукраїн­ської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД».

– Уже за рік, як я вийшов із в’язниці, на зону повернувся в іншому статусі, – каже він.

Олег мотивує в’язнів до ВІЛ-діагностики, до ретровірусної терапії, якщо така необхідна.

Він також здійснює соціаль­ний супровід уразливих груп населення. Питань, із якими звертаються, багато, але не всі готові лікуватися чи доводити цей процес до кінця.

– Телефонував нещодавно один чоловік із Олександрійського району, попросив врятувати. Ми з Вовою приїхали у село. Його мама втекла до сусідки, він усе пропив, продав, вікна зняв. Ми його забрали і відправили в центр реабілітації. За місяць у нього буде паспорт. Кілька років тому до нас зверталася дівчина за допомогою. Тепер вона сама ж приймає таких людей і допомагає їм, займається їхньою реабілітацією, – розповідає чоловік.

Чимало зустрічається і негативних історій, адже інколи вмовляння не допомагають, треба час, щоб людина сама усвідомила свої помилки.

– Буває, звертаються люди, ми відправляємо їх на реабілітацію, вони кидають курити і колотися, а потім беруться за старе. І вмирають від передозування чи згорають від горілки. Добре, що на моїй практиці більше позитивних історій, – додає Олег.

Водночас співрозмовник «КП» працює з неповнолітніми у СІЗО №14, з жінками у камері матері і дитини...

– Жінкам передаємо гуманітарну допомогу, тестуємо. Серед неповнолітніх проводимо просвітницьку роботу, розповідаємо про профілактику хвороб, – ділиться чоловік.

Олег завжди готовий подати руку допомоги, вислухати і підтримати. Тому просить вказати його номери телефонів, щоб люди, які потрапили у безвихідь, змогли отримати бодай шанс на порятунок: (095) 692-44-97, (098) 022-80-97.


фото: Вікторія Семененко