Близнюкам, яких рятували усім миром, знову потрібна допомога

Про близнюків – Владика і Максима, які народилися передчасно, «КП» уже розповідала. Хлопчики з першої секунди почали важку боротьбу за життя – їм діагностували гідроцефалію головного мозку, спастичний тетрапарез, проблеми з суглобами, низький гемоглобін, слабкі сердечка... Півроку діти провели в лікарні. Нині малим виповнився рік і вони мають усі шанси навчитися ходити, але для цього потрібна тривала реабілітація, на яку в родини бракує коштів. Бабуся близнюків звертається до всіх небайдужих допомогти їм стати на ніжки.– Бог дав мені щастя мати онуків. Вони – моя радість, моє життя і мій біль....

sluzhba ditey

220

У редакції пролунав дзвінок. Схвильована жінка, представившись, коротко переповіла історію розшуку свого дядька Бориса Задвірняка, звістка від якого надійшла у далекому 1943 році із Златополя (нині Новомиргород). Більше - ні рядочка, скільки не добивалися рідні, скільки не розшукували сліди близької людини в Україні та Німеччині, сподіваючись натрапити на його прізвище серед остарбайтерів…Ми розговорилися, й виявилося, що нащадки Максима Задвірняка відновили справедливість, два роки тому повернувши пам’ять про свого діда - священика у його рідне село. А цього літа встановили пам’ятний хрест у Хабаровську, де був розстріляний Максим Задвірняк, реабілітований через багато років...
А от про дядька так нічого й не відомо. Проте рідні не втрачають надії: а раптом ще живі свідки тих подій? А раптом хтось щось знає? Тож переповідаємо історію батька й сина й дуже сподіваємося, що хтось таки відгукнеться!

 

Записка з натяком: тікатиму
Киянка Ольга Віталіївна Красільничук розшукує будь-які відомості про свого дядька Бориса Максимовича Задвірняка (приблизно 1924-1925 р.н.), уродженця Хмельницької області (орієнтовно с. Іванківці-Олешинські біля Хмельницького). До війни Борис навчався в Київській педагогічній школі, - війна навчання перервала. Борис приїхав до родини в місто Златопіль, а перебратися в чужі краї змусили трагічні обставини…
Батько Бориса Максим Євменович Задвірняк - єпископ Проскурівський УАПЦ. Не складно здогадатися, яка доля спіткала священика: він був арештований в 1935 році, ув’язнений як ворог народу та відправлений в табори на Далекий Схід. Розстріляний у 1938 році «за контрреволюційну агітацію» за рішенням трійки НКВС в Хабаровську. «Наш дід, - розповідає Ольга Красільничук, - на допитах не обмовив жодного з односельців, родичів чи колег, не зрікався свого сану, не погодився з висунутими йому звинуваченнями, не погодився полишити українську церкву».
Багатодітну сім’ю вже без батька виселили з села Мочулинці (нині Волочиський район) на Хмельниччині. Мати Людмила Арсенівна Задвірняк поселилась з дітьми в м.Златопіль на Кіровоградщині. Маючи педагогічну освіту, працювала прибиральницею в Златопільському зоотехнічному технікумі (зразу після переїзду - санітаркою на кухні лікарні). Мама та діти Юрій, Борис, Ганна жили в кімнатці при гуртожитку технікуму. Старші Олександр та Мар’яна вчились та мешкали окремо.
Німці забрали Бориса із Златополя в березні 1943 року. Йому не було ще й двадцяти. Остання записка прийшла від нього рідним шостого березня 1943-го з села Мар’янопіль. У ній він пише, що їхали вони кіньми на підводі, коні були дуже слабкі, тому дуже намучились. Зупинились в сільській хаті на нічліг четверо хлопців та 10 німців. Подальший їхній маршрут (за неофіційними даними) пролягав за 17 км від Мар’янополя. Далі Борис прозоро натякав, що тікатиме, головне, щоб сім’я була на місці в Златополі. А потім син і брат зник…

 

219

«Це наша остання надія»
У родині завжди говорилось про те, що хлопець загинув. Інакше обов’язково б обізвався до рідних у Златопіль (між дітьми та матір’ю були дуже хороші, теплі стосунки). Припускали, що його застрелили німці при спробі втечі, або наша авіація розбомбила ешелон з німцями та остарбайтерами.
- Після поїздок на Кіровоградщину та розмов із старожилами ми дійшли висновку, що Бориса не планували відправляти до Німеччини, - розповідає пані Ольга. - Очевидно, німці везли хлопців на якісь роботи в межах області. Адже майбутніх остарбайтерів із Златополя та району (включаючи Мар’янопіль) відправляли із Златопільської залізничної станції до Кіровограда, потім утримували на збірному пункті в приміщенні масложиркомбінату, а вже з Кіровограда ешелонами везли на Німеччину. А тут маршрут пролягав із Златополя через Мар’янопіль на підводі в протилежний бік.
Ми прагнули знайти хоч якусь інформацію про Бориса. Розмістили об’яву на сайті програми «Жди меня». Звертались у Всесвітню службу розшуку жертв нацизму в Німеччині в м.Бад-Арользен. Даних про перебування Бориса Задвірняка в Німеччині у них немає. Спілкувалися з істориком-директором школи в Малій Висці, з фахівцями історико-краєзнавчого музею в Новомиргороді; з головою організації ветеранів Великої Вітчизняної війни Новомиргорода А.І.Головченком, були у сільраді с.Пурпурівка Новомиргородського району (до неї входить маленьке с. Мар’янопіль, звідки сім’я отримала від Бориса останнього листа). Зверталися до продюсера Кіровоградської обласної телерадіокомпанії Олени Кваші, розклеювали об’яви з портретом Бориса в Новомиргороді, розповідали про дядька по обласному і районному радіо…
Як і де шукати, рідним Бориса радили науковці з Києва - Тетяна Миколаївна Себта, фахівець із дослідження архівних документів окупаційного періоду 1941-1944 років в Україні, та Ірина Миколаївна Преловська - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України.
Все було марно - ніде жодних слідів. Ймовірно, Бориса могли застрелити німці при спробі втечі десь на безлюдній ділянці шляху від с. Мар’янопіль до Великої Виски або іншого населеного пункту. А бачити це могли лише німці та хлопці, що були поруч… Свідків страшних років окупації Кіровоградщини все менше. Старенькі люди не користуються інтернетом і не заходять на сайт передачі «Жди меня». А от обласну газету, переконані родичі Бориса Задвірняка, читають із великою цікавістю.
- Ми вражені тим, наскільки хороші, прості та співчутливі люди на Кіровоградщині, - ділиться Ольга Віталіївна. - Ми в цьому переконувались щоразу, коли звертались до них в Новомиргороді, Мар’янополі і тепер - до вас у Кіровограді. Дійсно, наша земля багата на доброзичливих, чесних людей! В Києві теж багато таких людей, але велике місто віддаляє одне від одного. На жаль. А от українська глибинка - інша справа. Тут люди небагаті на гроші, зате дуже сердечні і багаті на доброту! Нам старались допомогти усі – і діти, аби розшукати старожилів, і ветерани, і вчителі. Тепер дуже чекатимемо відгуків на публікацію в «Кіровоградській правді». Можливо, нам допоможуть місцеві пошуковці.
Надії на те, що дядько вижив під час війни, у нас немає. Але поставити хреста та табличку на місці його поховання дуже хотілось би.

218
Повернення до свого приходу
…Розповідаючи про вперті розшуки дядька, Ольга Красільничук переповіла і про долю батька Бориса. Через багато років з російських архів родині вдалося дізнатися правду про його мученицький шлях та розстріл в 1938 році в Хабаровську. На центральному кладовищі далекого російського міста через 75 років, у червні 2013-го завдяки онукам отця Максима йому поставили пам’ятник на місці масових поховань розстріляних політв’язнів.
Як безцінні реліквії, сім’я береже протоколи допитів діда, його листи до родини з неволі, розстрільний акт, фото перед розстрілом. З цих документів постає світлий образ глибоко духовної, освіченої, розумної людини, патріота свого народу, працьовитого, талановитого, співучого українця. Він проповідував Слово Боже рідною українською мовою, сіяв віру серед своєї пастви. Виховував п’ятьох дітей, чекав народження шостої дитини. Син народився тоді, коли батька ув’язнили… Життєпис цього священика, як і багатьох інших репресованих служителів - то справжня історія української церкви, котру десятки років спотворювала радянська ідеологія.
- Дід загинув у 46 років, - веде мову пані Ольга. - Та рід Задвірняків розрісся, дав велику, буйну крону. І от ми - 10 онуків єпископа, 21 правнук та 13 праправнуків - намагаємось донести до громадськості правду про життя священика, реабілітованого у 1993 році. Влітку 2011 року встановлено пам’ятний знак у с. Мочулинці на Хмельниччині, його останньому приході. Як згадували старожили села на відкритті пам’ятника, батюшку забрали на третій день Великодня. Його виволокли за бороду на подвір’я на очах закляклих від жаху дітей та вагітної дружини. Діти не могли зрозуміти, що роблять з їхнім улюбленим татом. А далі тато щез назавжди… Лишились без догляду приход, сестринський хор, безталанна сім’я.
Діти отця Максима померли б з голоду, якби не підтримка односельців. Хоч за це самі могли впасти в немилість, зазнати переслідувань…Такі були часи. І все ж люди на свій страх і ризик допомагали сім’ї «ворога народу» чим могли.
Завдяки неймовірним зусиллям мами Людмили Арсенівни Задвірняк, родичам і добрим людям, п’ятеро дітей отця Максима вижили, стали хорошими людьми та спеціалістами, принесли користь народу та державі. Але ж як їм бракувало батькової опіки, ласки, розумних наставлянь. Немає в живих жодного з дітей єпископа, проте вже їхні діти знають всі місця поховання своїх батьків. Всі могилки доглянуті, провідуються рідними. Всі, крім місця упокою дядька Бориса…
Ольга Віталіївна надіслала знімки з архіву родини та сучасні, де зафіксовані результати невтомних розшуків. Впертість та заповзятість цієї великої та дружньої родини гідна поваги. Адже у скількох українських сім’ях були репресовані та зникли безвісти найрідніші люди, та чи всім вистачає сил, часу їх розшукувати, писати заново історію свого роду… Онука Максима Задвірняка надіслала святі для родини речі: листи священика, чоловіка і люблячого тата, щирої та чесної людини, написані після арешту та в засланні. «Спочатку дідові листи писались російською мовою, - пояснює Ольга Віталіївна. - Така була вимога. Потім дозволили писати рідною. Він увесь час вів щоденник та словник російсько-український, рукописний, з багатьма синонімами перекладу. Щоденник і словник збереглись. Також він змушував дітей, особливо Бориса, щодня робити записи в щоденнику. Отой дитячий щоденник і послужив причиною виселення сім'ї ворога народу з Мочулинець, адже там Борис описав всі події їх злиденного життя без батька та факт арешту тата».

 

Від редакції. У нас є всі координати Ольги Красільничук, тож якщо ви щось знаєте про її дядька Бориса Задвірняка, звертайтеся до газети. Родина не втрачає надії!

e-max.it: your social media marketing partner