Сільська фельдшерка

Дорога додому завжди спонукала мене до роздумів. Я була нетутешня, сама з невеличкого села Маловисківського району, в обласний центр поїхала на навчання. Я безмежно любила своє село, але часто чула за спиною насмішки і глузування з того, що я сільська. Терпіла. На вихідних – завжди летіла додому, адже знала – там мене чекають без будь-яких глузувань.

Я прийшла на автостанцію. П’ятниця – це метушня. Пов­­но студентів із великими сумками. Я не завжди встигала купувати квиток, адже посеред тижня бігти сюди мені було ніяк, а замовляти, як зараз через інтернет, тоді не було такої можливості.

Тому намагаюся втиснутися у забитий автобус, який проходить повз наше село. Всі місця зайняті пасажирами з квитками, і навіть ті, хто стоїть, теж тримають квитки. Очима намагаюся знайти когось із нашого села, поки безрезультатно.

– Лідочко, Лідочко! – чую знайомий голос, озираюся навколо, не бачу знайомих.

Але чую мене знову кличуть із натовпу. Придивляюся – Петрусь із сусідньої вулиці, який, очевидно, повернувся з армії, а я і не знала. Я з ввічливості вибачаюся у пасажирів, таки добираюся до Петруся. Обіймаємося. Він поступається мені своїм місцем. Це вперше вступають мені місце, відколи я їду додому без квитка.

– Як справи, Лідусю? Ти з навчання?

– Так, тиждень так довго тягнувся. Чекала, ледь дочекалася, щоб утекти додому з цього задушливого міста.

– Чому так, Лідо?

– Не подобаються великі міста. Рік навчаюся, але не звикла. Та й не звикну, мої міські одногрупники кажуть, що я сільська. От і все. Приклеїлося.

– То тебе дражнять? Покажи мені тих одногрупників, я швидко з ними розправлюся!

– Час усе розсудить! – я подякувала Петрусю за увагу і намагалася відговорити, щоб він не подумав, що я скаржуся.

А Петрусь міг розібратися. Мій старший брат Олексій, який дружив із Петрусем, часто розповідав, як той постійно знаходить приводи, щоб під клубом влаштувати сварки чи бійки. Не знаю, наскільки це правда, бо я була мала і мій брат мене ніколи не брав із собою до клубу. Але те, що у Петруся такий запальний характер, я кілька разів сама переконувалася.

– Де ти вчишся? – запитує, адже стоїть тепер наді мною і йому хочеться зі мною наговоритися, адже ми востаннє бачилися ще до армії.

– У медичному.

– Знач, не відмовили тебе. Пам’ятаю, як прийду до Олексія, а ти у дворі збираєш дітей з усієї вулиці – і давай їм, то тиск міряти, то слухати, то горло дивитися. І ще й так справно на папірці виписувала рецепти лікування – чаї з шипшини та липи, мед із молоком. Тоді всі родичі казали, що ти будеш лікаркою.

– Були часи. Зате всі діти з вулиці були здорові, – я посміхаюся на наші спільні спогади. Навіть згадала, як Петрусь руку зламав і ходив у гіпсі, а я все намагалася його вилікувати…

Далі ми їхали дорогою мовчки. Я дивилася у вікно автобуса – яка краса пролітала, інколи навіть слів бракувало, щоб це все передати. Взяти хоча б до­­рогу – безмежну, хоч і з полатаним асфальтом. Взяти хоча б дерева, які своїм гіллям тягнуться високо до хмар, або ж розправляють своє гілля, широко, як люди, щоб обійнятися. Взяти хоча б повітря, яке кожної пори року має свої особ­­ливості, свій запах, перемішаний то цвітом каштанів, липи, берези, звіробою, терену, малини і полуниці, стиглих яблук і груш, хризантеми, мокрого листя і дощу. Мені такої краси дуже не вистачає у місті… Мабуть, не зможу я його полюбити ніколи…

Таки полюбила на кілька років. Десять років минулого з того часу. Я закінчила медичний коледж, університет. Я проходила практику у державній і приватній лікарнях. Я знайшла собі подружок, які підпускали мене, сільську, до себе. Вони ділилися зі мною секретами, а я з ними. Скільки часу мало пройти, щоб вони зрозуміли, що я теж людина, зі своєю душею, глибокими думками і безмежною любов’ю до села? Багато, навіть дуже... Я трохи притерлася до міського життя, трохи стала, як вони. Правда, лише розмовляла українською мовою, на свята вдягала вишиті сорочки і коралове намисто, ліпила вареники з вишнями, варили борщі і капусняк, пекла пампушки і хліб. Ось це «лише», яке я ні на що не проміняю, яке ще відрізняло мене від них. А так з кожним роком я ставала міською дівчиною з відлунням із студентської молодості «сільська»…

За ці десять років життя у місті у мене було два чоловіки. Перший – помилка, випробування, сліпа любов, випивка і друзі в голові, заробітки за кордоном, постійні ревнощі і підозри. Йому постійно було мало грошей, тому він розривався на роботах. Та і я працювала на двох роботах у двох лікарнях. Нічні зміни, чергування, пацієнти… Важко було. Ніби, я роблю все, як хотіла в дитинстві. Робота за покликанням… Проте вдома бувала рідко через завантаженість, у село рідко приїздила – може раз у місяць. Не сила було так далі… І після одного з відряджень чоловіка за кордон, він сказав, що між нами – кінець. Він знайшов жінку зі статками, з якою бачив життя у Києві на керівній посаді, бо в його нової пасії було кілька фірм.

Ну і так… Відчула порожнечу у душі, відчула себе знову «сільською» дівчинкою, як мій чоловік не побоявся на цьому наголосити, коли збирав свої речі. Я залишилася у квартирі, яку винаймали. Мені було боляче до сліз у душі… Зібралася і ходила на роботу. З однієї звільнилася. Стало більше часу для себе і думок. На іншій взяла відпустку, сіла у свої «Жигулі», що батько подарував (яких, до речі, мій колишній дуже соромився) і поїхала в село…

Дорога спонукає до роздумів… Знову краса перед очима, яку вбирала серцем, пахощі – від яких п’яніли думки і з’являвся горизонт у мріях. Чого я хотіла далі?.. Навіщо жити у місті, щоб чекати вихідних і линути у рідне село, у якому спокій, затишок і любов?.. Не розуміла себе, не розуміла…

– Петрусь, ти чому йдеш пішки? – я зупинилася автомобілем, коли помітила у провулку, який веде у наше село, кращого друга свого брата.

– Був у райцентрі. Спізнився на автобус. Тому йду пішки.

– Теж мені турист. Сідай, довезу. Та і мені буде не так самотньо у думках, – останнє Ліда подумала не в голос.

Петрусь зрадів, що Ліда зустрілася йому дорогою. Давно хотів з нею поговорити, та востаннє бачив ще минулого року, коли вона зі своїм чоловіком приїздила до батьків на Різдво Христове.

– Петрусь, які в селі новини? Що чути про Ніну Олексіївну – їй краще? – поцікавилася за фельдшерку, яка останній рік хворіла.

– Звичайно ж, новин у селі не так багато, як у місті. У нас відкрили новий магазин. Перекрили дах у клубі. Ніна Олексіївна збирається на пенсію. Каже, що вже втомлюється від роботи, не встигає все село обходити, тиск підвищується.

– Оце так новина! А хто ж тепер людей лікуватиме? – здивувалася, адже відколи себе пам’ятає – Ніна Олексіївна все життя у селі працювала медиком.

– Ти лікуй! – посміхнувся Петрусь, який знав, від Лідиного брата, що вона розлучилася.

– Я? Так у мене ж є робота у місті! – трохи розгубилася.

– А хіба не хочеться допомагати односельчанам? – Петрусь не зупинився.

– Хочеться, але…

– Що «але», Лідо? Це твоє село, яке тепер завжди привіт­­но і щиро зустріне. Повертайся додому.

Ліда мовчала і далі слухала Петруся. Таки він мав рацію, час повертатися додому. Час збирати речі із квартири, яку сама винаймала… Час жити для себе і людей, яких знала зі свого дитинства. І які її знали, «маленьку лікарку Лідочку», як казали в дитинстві на неї.

Вона відчувала, як пахне хліб, який мама не так давно дістала з печі. Вона лежала на ліжку, між вишитих подушок, і читала книжку, яку взяла у сільській бібліотеці. Мама відволікла Ліду, бо прийшла баба Орися зміряти тиск, бо щось у неї в голові паморочиться… Ліда швиденько вибігла на вулицю, посадила бабусю у затінок під яблунею і зміряла тиск. Таки підвищений.

– Дякую, дочко. Зараз вип’ю таблетку і додому.

– Що ви, яке додому? Ви зараз вип’єте таблетку, трохи відпочинете. Ось тапчан у садочку, спеціально для пацієнтів, які приходять до мене додому. А вже потім я вас проведу, - Ліда набрала водички і протягнула старенькій.

Тепер вона лікує не лише дітей зі своєї вулиці, як у дитинстві, а все село. Про неї гарні відгуки від односельчан, які за її добре серце приносять то груш, то ягід, то меду, то сметани, то квітів. А сільський голова, який цінує молоді кадри, пообіцяв на осінь дати Лідочці будинок.

І в неї буде власний будинок, який вона оздоблюватиме за своїм смаком. І в ньому будуть тупати ніжки її донечок-близнючок, яких вони сповиватимуть у любові, щасті, теплих піснях, купатимуть у цілющих травах, водитимуть босоніж подвір’ям.

Ліда працювала, з радістю приймала своїх пацієнтів і жила мріями. Про потаємне нікому не розповідала, але ж так має бути, щоб мрії обов’язково збувалися. Якось одного літнього дня вона прийшла до свого медичного кабінету і на підвіконні побачила букет польових ромашок.

– Від кого б це? – подумала вголос. Але букет взяла і поставила у вазу з водою. Цілий день ромашки приваблювали її увагу, бо так і не дізналася, хто ж їх приніс. А після роботи на неї чекав Петрусь.

– Ну що, сподобався тобі букет? – зустрів посміхаючись біля хвіртки.

– То це ти його приніс? – із радістю посміхнулася Ліда і вони разом попрямували додому.

З того вечора Петрусь щодня після роботи зустрічав Ліду і проводжав додому. Сусіди вже давно зрозуміли, що хлопець серйозно упадає за молодою фельдшеркою і почали радити дівчині збиратися заміж. А на Покрову Петро наважився і зробив Ліді пропозицію.

– Лідо, я давно тебе кохаю. Ще коли побачив тоді у задушливому автобусі, зрозумів, що ти – моя половинка. Виходь за мене і будемо разом будувати наше сімейне щастя! – промовив зніяковілій дівчині.

Ліда посміхнулася і, не вагаючись довго, дала згоду.

На весіллі у молодят гуляло все село, бо до того часу майже всіх людей знала молода фельдшерка. А сільський голова, як і обіцяв, подарував молодим будинок. Аякже, такі кадри треба берегти і тримати у селі. А там і про дитсадок треба подбати, ремонт зробити, бо поповнення у молодят не забариться, тож треба й малечі створювати комфортні умови.

Ліда і Петрусь із радістю подарунок прийняли, та й не будують вони інших планів, крім тих, як жити на рідній землі, у своєму мальовничому селі.