Пісня для двох
Бувають пісні з минулого… Чотири роки тому я закутувалася у ніжність однієї пісні. Ставила ноутбук в коридорі і включала на всю гучність, щоб вона заповнювала своєю чуттєвою мелодією і ніжними словами нашу однокімнатну квартиру.
Я наливала червоне вино і сідала у коридорі. І мріяла… Як маленька дівчинка… Чи як доросла дівчинка. Бо дозволяла тим мріям не бачити кінця-краю. Дозволяла тим мріям робити все, що їм заманеться. І бігати по калюжах зі своїм залицяльником, і всміхатися чужому чоловіку, і тримати себе за руку, і пригортати обіймами. Дівчинка, така доросла дівчинка, яка могла робити все, що заманеться, коли чула цю пісню…
Ця пісня з минулого робила мої сумні вечори такими теплими, приємними, стирала осінні депресії і нудні думки. І це ще більше надихало-підносило.
А коли я закривала ноутбук – знову поверталася у звичайне життя. У звичайний графік: робота – дім. Монотонність, сірість, буденність. Я одягала блузки, на яких застібала гудзики під шию, довгі спідниці, на яких розсипалися дрібні квіточки. Була іншою, так. Була не собою, так. Любила грати, здаватися кращою, притягувати чужих і шукати свого. Дурна, дурна дівчинка, так?
Я так давно не нудьгувала за тими миттями. Пройшло два роки. Не пройшло – пролетіло. Були інші пісні, які дарували різні емоції-враження-відчуття, але не дарували тебе, таку справжню із великим потоком мрій. Були пісні, якими хотілося заглушити метушню, і я вдягала навушники. Але не було тієї, яка відкривала-дарувала-насолоджувала… Не було тієї мене… Час просто заглушив ту пісню. Чи відклав у ящик до старих добрих речей.
І сьогодні вона знову прозвучала з таким трепетом у серці… Сьогодні, коли відтоді пройшло два роки. Коли я стала собою вже без тієї пісні-ковтка насолоди. Коли я найщасливіша на світі, бо моє щастя – моя донечка. І ти слухаєш ту пісню, немов учора, немов не летіли роки, не було пропущених пісень, немов усе так і було. Тільки зараз ти вже щасливіша, ніж учора. Щоправда, не було поряд того, хто б тримав за руку чи запросив на танець.
Не було. Він з’явився потім. Я відвела донечку в дитячий садок, а сама пішла у кав’ярню випити кави. Я ще була у декретній відпустці. Роботу, яку брала, виконувала у вільний для себе час, тож до графіка не була прив’язана. Я смакувала кавою і тортом «Наполеон», дивилася у вікно, як сніжинки ніжно спускалися з неба і лягали на алеї. Зима – час, коли стається диво, коли збуваються мрії. Я помітила на розі вулиці молодого музиканта, який вранці співав щось натхненно. Біля нього збиралися люди, слухали, а потім йшли на роботу чи у справах. Я теж захотіла почути його пісню.
І вже за мить я стояла поряд. Та пісня, його пісня, пісня з моєї молодості, звучала серед зими. Я протягнула долоні, щоб ловити сніжинки, і почала легко танцювати під улюблену мелодію. Моє волосся розліталося на вітру, немов теж танцювало свій танець. Я була така щаслива у цьому танці. Мабуть, перехожі думали, що я несповна розуму, що танцюю вранці посеред вулиці. Та дорослим дівчаткам байдуже, що думають перехожі. А потім пісня закінчилася. І хлопець з гітарою підійшов до мене.
– Ви неймовірно танцюєте! – посміхнувся мені.
– Я люблю цю пісню безмежно. Та й в дитинстві відвідувала танцювальну студію, тож маю певні навики, – відповіла я на його слова, розчинившись у його очах…
– Я ладен вам грати і співати цю пісню щодня!
– А я ладна під неї танцювати!
Отак ми і познайомилися. Я ще послухала кілька пісень від Романа. І ми пішли у кав’ярню, з вікна якої я його побачила. Ми вже за мить сиділи разом і пили каву. Я слухала його історію про те, як він щотижня обирає будь-який куточок у місті і там співає. Так дарує містянам радість і настрій. Цілу зиму в нього новорічний репертуар, який занурює у різдвяні свята.
Ми розмовляли про все на світі. Здебільшого про музику, адже на цю тему в нас було про що розмовляти. Роман розповідав про свою роботу музиканта, а я про свою доньку. І ми домовилися, що якось він прийде до нас в гості і заспіває нам святкових пісень
текст: Вікторія Семененко.
