Дванадцять років на колесах. Житель обласного центру об’їхав на «равлику» півсвіту

, КП

6817Олегу Лунгулу з Кіровограда – 43. З них дванадцять років із родиною подорожує світом на «равлику» – будинку на колесах або, так званим, караваном. На сьогоднішній день він об’їхав більше десятка країн, але це – не межа. Разом зі своїми однодумцями з Клубу караванерів, співорганізатором якого є, і далі збирається відкривати нові місця. Каже, таких, як він, нині в Україні кілька тисяч!

– Як і багато радянських сімей, в дитинстві ми з родиною їздили відпочивати в санаторії. А були моменти, коли рушали кудись із наметами, зупинялися у місцях, схожих на сучасні кемпінги. Вони, звичайно, були примітивними, але там можна було прийняти душ, приготувати їжу... На території працювали магазини. Мені дуже подобався такий відпочинок, – пригадує Олег Лунгул.

Одружившись, продов­жив подорожувати. Втім, коли в сім’ї з’явилися діти, такі поїздки «дикунами» стали майже неможливими. Тоді чоловік дізнався про будинки на колесах.

– Під час поїздки у Німеччину у 1998 році я побачив перші в своєму житті будинки на колесах – каравани – і захворів цим. Я тоді згадав прибалтійський фільм із дитинства «Міраж». Там був автомобіль інкасаторський – «Нива». Коли його викрали з грошима, то сховали у трейлер і він так подорожував. Я почав шукати інформацію про такі трейлери, – пригадує співрозмовник «КП».

У 2004 він придбав свого першого «равлика».

– Він був не новий, звичайно. Але у ньому було все, що треба – спальні місця, туалет, кухня… То був невеличкий причіп довжиною десь три з половиною метри. Потім мені захотілося чогось більшого – купив собі величезний причіп. Поїздив із ним трохи, дивлюся – завеликий, їздити важкувато, а особливо, коли подорожуєш у Львів чи схожі міста – ні розвернутися, ні розминутися. Там вулиці вузькі. Згодом я купив собі вже саме будинок на колесах, – розповідає караванер.

Олег Лунгул каже, його «равлик» – лише для подорожей, хоча є такі люди, котрі й живуть у них.

– Караван обладнаний усім необхідним. Є душова кабінка, туалет, спальні місця. Кухня з холодильником, плитою, столом. Взимку не холодно, а навпаки тепло й комфортно. Адже є акумулятори, до яких можна підключити обігрівач. Також дехто встановлює сонячні батареї. У машині є контейнери для чистої і технічної води. Наприклад, коли миєш руки, відпрацьована вода стікає не на дорогу, а в спеціальний резервуар, – пояснює співрозмовник і зізнається, що подорожі вже давно для нього стали чимось особливим. – Караванінг дає мені свободу, а не прив’язує до якогось місця. Сплю на своїй подушці і вкриваюся своєю улюбленою ковдрою, а не тією, що запропонує мені, наприклад, готель. Будь­якої хвилини можу зупинитися і зварити собі кави, а не пити той «шмурдяк», який продають на заправці чи в якійсь забігайлівці.

6819

Чоловік каже, ось так, мандруючи з родиною, почав усе більше й більше цікавитися, як краще облаштувати свій будинок на колесах, що ще додати до нього, як удосконалити.

– У таких пошуках інформації я наштовхнувся на один ще зовсім молодий форум, де такі ж, як я, спілкувалися між собою, ділилися різноманітними знаннями, досвідом, думками.., – пригадує Олег.

Так, маючи спільні інтереси, кіровоградець і його нові знайомі з форуму вирішили організувати зустріч караванерів. Відбулася вона у Дніпрі. Тоді зібралося близько чотирьох десятків любителів подорожей на колесах.

– Ми організували великий бенкет, розважальну програму, екскурсію до одного з сіл, де займалися розписом по дереву, – пригадує Олег.

З того часу кількість учасників клубу караванерів тільки росла. Один із найбільш грандіозних заходів сім років тому проходив у Кіровограді. Співрозмовник «КП» пригадує, з’їхалися росіяни, білоруси, поляки…

Далі була Полтава, Одеса, Київ, Херсон…

– Із кожним разом наш рух тільки набирав обертів, нас ставало все більше і більше. У Херсон нас приїхало близько 140 будиночків на колесах із семи країн, – додає чоловік.

Коли рух караванерів почав набирати обертів, співорганізатори, серед яких і Олег Лунгул, вирішили офіційно зареєструвати спільноту.

– У листопаді 2012 року ми пройшли державну реєстрацію. У нас є свої емблема, прапор, статут. Клуб живе повноцінним життям. Але бути його членом можуть не обов’язково ті, у кого є будинки на колесах. Головне, щоб людина була близькою духом, щоб любила подорожувати. До нас приходять люди, у яких є лише намети й кажуть – от нам цікаво, можна з вами, – ділиться співорганізатор руху.


У караванерів, хоча їхній рух ще молодий, вже є свої традиції.

– Головне для нас – це відкриття та закриття сезону. Масштабні заходи ми намагаємося проводити на великі вихідні. Наприклад, відкриття сезону – на травневі свята, коли є кілька вихідних. А закриття – традиційно наприкінці вересня – початку жовтня, коли ще тепло. На цих два заходи намагаються зібратися всі караванери, – каже Олег.

Ще одна традиція – вирушити у довготривалу подорож.

– Торік влітку ми, наприклад, об’їхали навколо Чорного моря. Росія, Болгарія, північна Осетія, Грузія, Туреччина, перевал Середземного моря, узбережжя Мраморного і Егейського морів, Босфор, знову Болгарія, далі Румунія і рідна Україна. Ось таке турне зробили, – розповідає чоловік. – А два роки тому вирушили в турне Європою. За п’ять тижнів проїхали одинадцять країн і накрутили дванадцять з половиною тисяч кілометрів. Чехія, Словаччина, Італія, Франція, Іспанія, Португалія, потім знову повернулися до Франції та Іспанії, далі Голландія, Німеччина, Польща… Тобто покаталися тоді добре.

Крім щорічних зборів і подорожей, караванери мають обов’язково скуштувати кухню кожної країни, де побували. Олег Лунгул уже спробував на смак і жаб’ячі лапки, і справжню італійську піцу.

– У кожній країні ми обов’язково ходимо у кафе чи ресторани, аби спробувати кухню. В Італії, зрозуміло ж, ми куштували піцу. Я, звичайно, не великий поціновувач піци, але наша багатша начинками. Смачно, але на любителя. В Іспанії ми куштували паелью – тамтешня страва, схожа на наш плов із морепродуктами, але це не плов. У Франції –  жаб’ячі лапки – на смак, як куряче м’ясо. Пробували також устриці. Німеччина – це, зрозуміло, рулька, пиво. У Голландії – їли страву, щось на кшталт нашого картопляного пюре з кислою капустою… Але, зізнаюся, треба бути поціновувачем цього усього, щоб відчути смак на повну. У кожної країни свої традиції, свої особливості. Але найприємніше розуміння того, що ти там був, щось спробував, – ділиться з «КП» співрозмовник.

І хоча офіційно караванери закривають свій сезон восени, найпристрасніші до подорожей продовжують свої турне на «равликах».

– На Новий рік ми також кудись виїжджаємо. Можна сказати, це ще одна наша традиція. 2016 рік ми зустрічали, наприклад, на Кавказі. Раніше були в Польщі, у Буковелі. Кожного разу нові місця. Але не дивлячись на те, де ми, Новий рік святкуємо по­нашому. Окрім прапора нашої організації, ми обов’язково піднімаємо український стяг, – зізнається Олег. – Збоку до кожного будинку прилаштовується спеціальна прибудова, типу намету, вона розкривається і виходить як велика кімната, де можуть поміститися кілька сімей. Ми наряджаємо ялинку, розвішуємо гірлянди, накриваємо стіл, приходить до нас і Дід Мороз із подарунками. Вмикаємо телевізор чи проектор, дивимося новорічні передачі… Зранку в костюмах виходимо на вулицю... До нас багато хто підходить фотографуватися. Нині ми вже плануємо чергову новорічну поїздку, але поки що не вирішили, куди саме. Костюми, щоправда, уже приготували.

6818

 

 

 

e-max.it: your social media marketing partner